Непрохані

Я вистромив голову в отвір. Надворі вже зовсім стемніло. Ми були на висоті двох поверхів над парковкою. Кілька машин, залишених на ніч, загороджений ланцюгом в’їзд. У кабінці охоронця не горіло світло. Просто навпроти мене починалася пожежна драбина. Раніше вона мені не сподобалася, а тепер — дуже подобалася.

— Ми забираємося звідси, — оголосив я.

Фішер визирнув теж.

— Та ти здурів.

— Спустимося на поверх нижче.

— Ага або просто на парковку, і дуже швидко.

Я висунув голову ще раз і гукнув. На парковці та трохи далі на вулиці було кілька людей, але жоден навіть голови не підняв. Ми було надто далеко, а парковка — надто глибоко у дворах. Я не міг змагатися з гуркотом машин.

Я виліз на підвіконня. Потягнувся, схопився за хистке поруччя пожежної драбини. Струснув — вони сильно захиталися. Тримаючись за віконну раму лівою рукою, я опустив праву ногу на ґратчастий проліт. Обережно переніс на платформу усю свою вагу. Метал занепокійливо зарипів. Я повільно опустив на платформу ліву ногу.

— Довго воно не витримає,— попередив я. — Будь готовий рухатися швидко.

Я почав спускатися, перебираючи щаблі й поглядаючи на металеві скоби, якими драбина кріпилася до стіни. Всі проіржавіли, деяких просто не було. На наступному прольоті я сполохав великого птаха. Він здійнявся в повітря, й уся конструкція небезпечно захиталася. Вікно на цьому поверсі теж було затулене зсередини.

Поверхом нижче картина була така сама, але там драбина видавалася настільки ненадійною, що я вирішив лишатися там, де був. Шибку у вікні біля мене просто вибили, з рами стирчали нерівні уламки скла. Я вдарив ліктем у місце перетину планок на фанері, потім ще раз.

Планки тріснули. Я повидирав шматки фанери навколо, й утворилася чимала діра. Піднявся на два щаблі, вдарив по фанері ногою. Стало ясно, що вона волога і довго не витримає. Скрегіт металевих скоб натякнув, що драбина не протримається теж.

— Готуйся! — вигукнув я.

Фанера в тому місці, куди я бив, тріснула. Я спустився на щабель і почав пробивати її нижче. Вгорі пожежна драбина страшно завищала. На якусь мить я перестав відчувати власну вагу.

З вікна наді мною визирнув Фішер. Його обличчя було білим, і раптом я гостро усвідомив, скільки мені летіти до землі.

— Джеку…

— Дочекайся, поки я буду всередині,— гукнув я. — Ця штука нас обох не втримає.

Я відірвав уламки фанери рукою, тримаючись за раму, щоб не напружувати скоби драбини. Фанера піддавалася, мені вдалося загнути всередину достатньо великий шматок, щоб просунути голову й руку. Відбивши ногою шматки скла, що стирчали з рами, я поліз усередину.

Я нічого не бачив і не міг дістати ліхтарика, тому просто пхався вперед, поки не впав на підлогу, дзвінко вдарившись у процесі об батарею під вікном.

Швидко звівшись на ноги, я визирнув у дірку, розширивши її.

— Давай. Спускайся.

З вікна вгорі з’явилися ноги Фішера. Драбина знову заскреготіла, але тепер звук був протяжливіший — ніби відчинялися старі рипучі двері. Почулося тумк, і перед моїм обличчям пролетіло щось металеве.