Непрохані

Усередині панувала тиша. Я зробив чотири кроки, п’ять і опинився на відстані шістьох футів від вершечка сходів. Тут я зупинився.

За три хвилини Шепард вийшов з кабінету Емі у центр вітальні, рухаючись тихо, швидко, упевнено, хоча це був не його дім. У руці в нього був пістолет.

Я вистрілив тричі.

Коли я спустився, він був іще живий, лежав, скорчившись, горілиць. Він дивився на щось за моїм плечем — на щось чи на когось, — не помічаючи мене, ніби за спиною в мене був цілий натовп. Спробував знову підняти пістолет. Я не думав, що він зможе, але самі розумієте — обережність не завадить.

Я вистрілив ще раз, і справу було зроблено.

Потім п’ять, десять хвилин я стояв над ним, дивлячись, як по дерев’яній підлозі розтікається калюжа крові. Кров була і на столику, і на канапі — там, де я востаннє бачив Емі в цьому будинку, коли вона сиділа там за робою, як завжди. Я пригадав, як вона піднімала голову й усміхалася мені, коли я спускався сходами, як від тієї усмішки я почувався затишно, вдома. І ще я пригадав дещо, що вона — чи Роза — мені сказала:

«Ми скоріше переймаємося питанням про те, як Маркус зміг повернутися. Можливо, винний хтось із наших помічників».

Мені спало на думку, що, можливо, Роза відіслала Шепарда до мене не лише для того, щоб він прибрав проблему, а з надією, що проблему — іншу — вирішу я. Ніби я вже почав на них працювати.

— Ти вбив мого друга, — повторив я чоловіку, що лежав мертвий біля моїх ніг. Але в глибині душі я знав, що вбив його з іншої причини.

Він з’явився убити мене, і я не мав іншого вибору.