Непрохані
- Автор: Смит Майкл Маршалл
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-97554-0-7
- Переводчик: Наталя Ференс
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Непрохані». Краткое содержание книги:
Задзвонив телефон. Тодд гадки не мав, як бути, коли побачив, хто то телефонує, але знав, що вона не відчепиться так просто.
— Привіт, — сказав він у слухавку. — Кохана, слухай, я дуже зайнятий.
— Господи, — засичала Лівві, атакуючи з перших секунд розмови, як уміла лише вона. — Ти маєш бути тут!
Тодд гадки не мав, про що вона говорить. Потім згадав: нові клієнти, японці. Запрошені до них додому на вечерю… за годину.
— Господи Ісусе, я…
— Ні, Тодде. Хай як ти закінчиш цю фразу, ти себе в моїх очах не виправдаєш. Тому просто мовчи. І їдь додому.
— Так, так, приїду. Я… послухай…
На мить йому згадалася Лівві двадцятип’ятирічної давнини, коли життя було світлішим і значно простішим. Він так хотів би, щоб нічого з того, що трапилося відтоді, ніколи не відбувалося. Він так хотів би все почати з чистої сторінки, зробити так, щоб Лівві не була постійно сердита, повернути ту веселу, різку студентку, яку він ніяк не міг викинути з голови; яка зробила, бодай ненадовго, так, що інших жінок він і не помічав. Більш за все йому хотілося розповісти їй про те, що відбувається, попросити допомоги, порятунку. Врешті-решт, саме цього чоловіки насправді чекають від жінок — і не можуть сказати.
Потім він побачив машину — блідо-зелений «фольксваген-жук», свій подарунок доньці на двадцятип’ятиріччя. Той швидко наближався.
— Я маю йти, — швидко сказав він.
Не чекаючи на відповідь дружини, він згорнув телефон і побіг через дорогу.
Машина проїхала трохи за будинок і зупинилася. Тодд побіг туди, серце його важко гупало. Рейчел з порожніми очима сиділа у водійському кріслі й дивилася перед собою. З пасажирського боку опустилося скло. Там сиділа дівчинка.
— Глянь на мою руку, — сказала вона.
Тодд і так уже помітив, що рука дівчинки була притиснута до живота його доньки і що якийсь довгастий предмет заховано у неї в рукаві. А ще — що під носом у Рейчел запеклася кров, а на скроні чорніє синець.
— Донечко, як ти?
— Нормально, — озвалася Рейчел. Її голос був тихий, шелесткий.
— Відчини двері,— наказала дівчинка. — Зайди, але по собі їх не зачиняй.
— Ні. Ти…
— Тату, роби, що вона каже, — попросила Рейчел. — Будь ласка.
Тодд розвернувся і на негнучких ногах рушив до будівлі. Знайшов відповідний ключ — він не користувався ним років шість чи сім. Відчинив двері, зайшов, залишивши їх прочиненими. Обернувся подивитися, що відбувається в машині, знаючи, що навряд чи встигне добігти туди.
Дівчинка говорила до Рейчел. Його донька повільно кивнула. В її рисах він бачив обличчя крихітного створіння, яке тримав на руках колись, привид дитини, яка вже зникла. Чи лишалася така сама дитина всередині Тодда Крейна — мертва істота, не здатна ні осягнути, ні повалити стіни в’язниці, яку він звів навколо себе?
Дівчинка вийшла з машини і рушила до будівлі. Над її плечем Тодд побачив, як у машині його донька безсило опустила голову на кермо. У нього все перевернулося всередині.
Але потім Рейчел знову підняла голову. Її погляд зустрівся з його очима.
Дівчинка пройшла просто повз нього, зачинивши по собі двері.
Від несподіваної темряви у Тодда заболіли очі. Він мимоволі сахнувся, ніби то не дитина була поруч із ним, а хтось більший, старший і дуже небезпечний. Утім, так воно й було. Він уже знав, хто то насправді. Абсурд, але інших варіантів не існувало. Так, варто було дослухатися до внутрішнього голосу, який впізнав останню репліку дитини, коли Б’янка виводила дівчинку з його кабінету вчора. Цей вираз він неодноразово чув від одного чоловіка, з яким інколи мав справу в минулому і до якого відчував інстинктивну відразу.
Щось клацнуло. Промінь світла висвітив обличчя дівчинки, яка стояла між Тоддом і дверима.
Вона схилила голову набік.
— Перевірмо, чи добре ми один одного розуміємо, Тодде, — сказала вона. З рукава свого гарного, дорогого пальта вона одним плавним жестом вийняла довгий ніж. — Чуєш мене?
Крейну стало зле.
— Так, Маркусе, я тебе дуже добре чую.
Дівчинка усміхнулася.
— Радий, що до тебе нарешті дійшло.
Розділ 39
На п'ять секунд пізніше — надто пізно! — я зірвався з місця і всім тілом кинувся на двері, кличучи Емі.
— Зможеш відчинити? Зламати замок? — Фішер рушив до книжкової полиці й почав скидати з неї книжки.
— Там підвісний замок з того боку.
Ґері проглянув ще одну книжку і кинув її на підлогу.
— Просто довідники з права.
— Це кабінет юриста.