Непрохані
- Автор: Смит Майкл Маршалл
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-97554-0-7
- Переводчик: Наталя Ференс
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Непрохані». Краткое содержание книги:
Тоді Шепард винуватив матір у тому, що вона здалася. Тепер — розумів її.
Скоро його телефон знову задзвонив. Він глянув на номер і зняв слухавку.
— Ми знайшли особу, яку ти шукаєш, — повідомила Роза. — Деталі зустрічі погоджено.
— Гаразд, — відповів він. — Прибуду на місце.
— Коли я подзвоню, поквапся туди, — сказала вона. — Ситуація потребує негайного вирішення, бо в мене великі підозри щодо того, хто це повернувся.
— Хто ж? — запитав він, бажаючи перевірити її здогади і намагаючись говорити так, ніби йому немає діла.
— Дехто, кого знали ми обоє,— буркнула вона і кинула слухавку.
Шепард підвівся. Вона все знала. Але те не мало значення. Важливо було, щоб Медисон О’Доннелл померла. І якнайшвидше.
Він дістав пістолет з валізи і замкнув її.
Розділ 36
— Гадки не маю, як ми це зробимо, — сказав Ґері.
Ми вже п’ять хвилин вивчали задню стіну будівлі в Беллтауні й поки що впевнилися тільки в тому, що вікна там забиті геть усі, починаючи від першого поверху. Пожежні драбини були наявні лише формально: закінчувалися за п’ять метрів від землі й навряд чи витримали б вагу кішки. Двері на рівні вулиці було замкнено на засуви, відімкнути які можна було тільки зсередини. Щоб відчинити їх, знадобилася б кувалда — але такий варіант привернув би до себе увагу всієї парковки, яка прилягала до задньої стіни будівлі та з якої ми зараз роздивлялися її, визираючи крізь лобове скло машини. Туди-сюди ходили люди, в кабінці сидів наявний працівник. Він уже поглянув на нас із відвертою підозрою. На цій парковці ніхто не торгуватиме наркотиками, ніби говорив його погляд. І дверей не вибиватиме.
Ми вийшли з машини, обігнули будівлю, перейшли на той бік вулиці й роздивилися її звідти. Була вже майже п’ята. Машин було небагато, але їздили вони швидко. Водій би нічого не помітив. Проблему становили пішоходи. Тут їх було багато — привертали увагу бари, старі занюхані й нові з надією на краще майбутнє, та різні ресторанчики. Більшість пішоходів, звісно, не полізуть не в свою справу, але можуть знайтися такі, що полізуть.
— Іди подзвони у двері,— сказав я.
Фішер повернувся на той бік. Поки він натискав усі кнопки по черзі, я дивився на верхні вікна. Небо було затягнуте хмарами й достатньо темне, щоб віддзеркалення у шибці було слабким, але нічого за тими вікнами я не розгледів. Ґері озирнувся на мене. Я підніс праву руку до вуха і кивнув йому. Він дістав телефон, набрав номер. Знизав плечима. Нічого не відбувалося.
Він пішов назад.
— І що тепер?
Я зайшов до крамниці, а опісля ми зустрілися з Ел-Ті перед кав’ярнею на розі сусіднього з нашою будівлею будинку, тією, з якої Ґері зробив фотографії Емі. Ел-Ті тусувався на тротуарі разом з приятелем, високим хлопчиною настільки підозрілого вигляду, що його можна було спокійно арештовувати просто за факт існування. На нас із Фішером він глянув із сумішшю голоду і відвертої антипатії, але не можна було виключати, що так само він дивиться на власне віддзеркалення.
— Я сказав, що ми зустрінемося всередині,— нагадав я.
— Нас звідти викинули, — пояснив Ел-Ті.
Я запропонував йому цигарку. На пачці лежала складена купюра у п’ятдесят баксів. Він узяв купюру, витягнув дві цигарки і підморгнув своєму приятелю.
— Ну?
— Ніхто не виходив, — повідомив він. — Вони досі всередині.
— Хочете заробити ще по п’ятдесят? Кожен?
— Тю, — відповів Ел-Ті, що я сприйняв за згоду.
— Маєте дещо?
Вони захитали головами.
— Так, кажіть чесно.
По паузі обидва кивнули.
— Позбудьтеся. Сховайте десь. Давайте, швидко.
Вони жестом управних фокусників з’єднали на мить долоні, а потім високий побіг за ріг ховати наркотики.