Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Стільці рипіли. Монтег читав далі:
Місіс Фелпс ридала.
Її приятельки дивилися на її сльози, на спотворене гримасою обличчя. Вони сиділи, не насмілюючись доторкнутися до неї, вражені таким незвичайним проявом почуттів. Місіс Фелпс ридала нестямно. Монтег сам був зворушений і приголомшений.
- Тихше, тихше, Кларо, - обізвалася Мілдред, - заспокойся, все гаразд, Кларо! Перестань! Кларо, що з тобою?
- Я... я... - схлипнула та, - не знаю...
Місіс Бауелс підвелась і грізно подивилась на Монтега.
- Бачите? Я ж знала наперед, що так буде! І вийшло на моє! Я завжди казала, що поезія - це сльози, поезія - це самогубства, істерики, погане самопочуття; поезія - це хвороба. Ви злий, містере Монтег, злий, злий!
“Ну, а тепер...” - прошепотів Фабер.
Монтег слухняно повернувся, підійшов до каміна і просунув книжку крізь мідну решітку назустріч нетерплячому ВОГНЮ.
- Дурні слова, дурні слова, дурні слова, вони тільки ранять душу, - вела далі місіс Бауелс. - Чому люди прагнуть завдавати біль одне одному? Хіба й без того мало болю в світі? Таж ні, ще треба мучити людей такими нісенітницями!
- Кларо, заспокойся, Кларо! - благала Мілдред, смикаючи місіс Фелпс за руку. - Перестань! Ми зараз ввімкнемо “родичів”, заспокойся. Візьми себе в руки! Ми сміятимемось і розважатимемось, нам буде добре! Та перестань же плакати, ми зараз влаштуємо бенкет.
- Ні, - відказала місіс Бауелс. - Я йду додому. Захочете відвідати мене й моїх “родичів” - ласкаво прошу. Але в цьому домі, в цього божевільного пожежника ноги моєї більше не буде!
- Ідіть геть! - спокійно сказав Монтег, дивлячись їй просто в вічі. - Ідіть додому й подумайте про свого першого чоловіка, якого ви покинули, про другого чоловіка, який розбився в реактивному автомобілі, про третього чоловіка, який теж незабаром розтрощить собі голову! Йдіть і подумайте про десятки зроблених вами абортів, про ваші кляті кесареві розтини, про ваших дітей, які вас глибоко ненавидять! Ідіть і подумайте, як це трапилось і чи ви намагалися зробити що-небудь, аби цього не було! Йдіть додому, йдіть! - Він уже кричав. - Ідіть, поки я вас не вдарив і не викинув геть!
Двері грюкнули - гості пішли. Монтег самотньо стояв у холодній тиші вітальні, де стіни нагадували брудний сніг.
У ванній кімнаті хлюпотіла вода. Він чув, як Мілдред торохтіла пляшечками з ліками, витрушуючи на долоню снодійні таблетки.
“Який ви дурень, Монтег, який ви несосвітенний дурень!..”
- Замовкніть! - Монтег висмикнув з вуха зеленаву кульку й кинув її в кишеню.
Монтег обшукав весь будинок і знайшов нарешті книжки за холодильником, куди їх засунула Мілдред. Кількох книжок бракувало, і Монтег збагнув, що Мілдред сама вже почала потроху викидати вибухівку зі свого дому. Але гнів його вже перевівся, нагадували про себе лише втома й подив: навіщо він усе це зробив?
Він виніс книжки на подвір’я і сховав у кущах біля паркану. Тільки на одну ніч, подумав, якщо Мілдред знов надумає їх палити.
Повернувшись назад, він пройшов через порожні кімнати й зупинився біля дверей темної спальні.
- Мілдред! - покликав.
Ніхто не відповів.
Монтег вийшов надвір, перетнув лужок і, намагаючись не помічати, яким темним і покинутим був тепер дім Кларіс Маклелен, рушив до станції метро.
Ідучи на роботу, він, опинившись наодинці зі своєю страшною помилкою, почував себе так жахливо, що йому нестерпно захотілося почути в нічній тиші слабкий, але сповнений дивовижного душевного тепла й сердечності Фаберів голос. Лише кілька годин минуло після розмови з Фабером, а здавалось, ніби він знав цього чоловіка все життя. Монтег відчував, що тепер у ньому живуть дві людини. Перша - він сам, Монтег, який нічого не знав, навіть не розумів усієї глибини свого неуцтва, хіба що здогадувався про це. Друга - цей старий, що розмовляв з ним, розмовляв весь час, поки пневматичний поїзд мчав його з одного кінця міста в інший. І протягом наступних днів, і протягом наступних безмісячних і осяяних яскравим світлом місяця ночей старий розмовлятиме з ним, ронитиме в його душу краплю за краплею, камінь за каменем, іскру за іскрою. І душа його нарешті переплавиться, і він перестане бути просто Монтегом, - так казав йому старий, запевняв, обіцяв. Він стане Монтегом і Фабером, вогнем і водою, а згодом, коли все перемішається, перекипить і заспокоїться, - не буде ні вогню, ні води, а буде вино. З двох окремих, протилежних речовин створюється нова, третя! І настане день, коли він, оглянувшись назад, зрозуміє, яким був дурнем. Навіть зараз він уже відчував, що цей довгий шлях почався, що він прощається зі своїм колишнім “я” і йде від нього.
20
Автор вірша - англійський поет XIX ст. Метью Арнольд.