Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Не чіпала! Авжеж! А коло вас не крутилася? Ох, ці вже мені благодійники з їхніми витягнутими, святенними пиками, з їхнім пісним мовчанням і з єдиним талантом - примушувати людину відчувати себе в чомусь винною. Хай би їх усіх чорти взяли! Наче ото сонце зійшло опівночі, аби і в ліжку не дати людині супокою!

Двері відчинилися; по сходах збігла Мілдред, наче в кошмарному сні, тримаючи в закляклій руці валізу. Біля тротуару тієї ж миті з шурхотом зупинилося таксі.

- Мілдред!

Вона пробігла повз нього, вся напружена, обличчя біле від пудри, рота не видно - забула підфарбувати губи.

- Мілдред, невже це ти подала сигнал тривоги? Вона засунула валізу в машину і, сама опустившись на сидіння, пробурмотіла:

- Бідолашні мої “родичі”, бідолашні! Все загинуло, все, все тепер загинуло...

Бітті вчепився Монтегові в плече. Таксі рвонулося з місця і зі швидкістю сімдесят миль на годину зникло в кінці вулиці.

Почувся дзвін, ніби на скалки розбилася мрія, створена з фігурного скла, дзеркал і кришталевих призм. Монтег зненацька озирнувся - його мов підштовхнув порив вітру, що налетів не знати звідки. І він побачив, що Стоунмен і Блек, махаючи сокирами, трощать віконні рами, щоб був протяг.

Почувся шерех крилець метелика, що б’ється в холодну чорну перепону.

“Монтег, це я, Фабер. Ви чуєте мене? Що там скоїлось?”

- Тепер це вже скоїлося зі мною, - відповів Монтег.

- Яка прикрість! - вигукнув Бітті. - В наш час кожен чомусь вважає, навіть цілком певен, що з ним не може статися ніякого лиха. Інші вмирають, а я живу. Для мене не існує ані наслідків, ані відповідальності. Але ж вони є! Та годі про це. Коли вже дійшло до наслідків, то не до балачок, чи не так, Монтег?

“Монтег, ви можете врятуватися? Втекти?” - запитав Фабер.

Монтег повільно йшов до будинку, але не відчував, як ноги ступали спершу по цементній доріжці, потім по росяній нічній траві. Десь поруч клацнув запальничкою Бітті, і Монтег зачаровано втупився в жовтогарячий язичок полум’я.

- Чому вогонь сповнений для нас таких чарів? Чому, байдуже про вік, нас завжди тягне до нього? - Бітті загасив маленьке полум’я і знову видобув його. - Вогонь - це вічний рух; це те, що людина завжди прагнула знайти, але так і не знайшла. Або майже вічний рух. Якщо його не гасити, він горів би протягом усього нашого життя. Що таке вогонь? Це таїна. Вчені щось белькочуть про тертя й молекули. Але вони й самі нічого до ладу не знають. Справжня принадність вогню в тому: що він знищує відповідальність і наслідки. Якщо певна проблема надто обтяжлива - в піч її. Зараз, Монтег,; такий тягар - ви. Вогонь зніме цей тягар з моїх плечей швидко, чисто й певно. Гігієнічно, естетично, практично.

Монтег дивився на свій дім, який здавався йому тепер чужим і дивним: пізня нічна година, шепіт сусідів, скалки скла, там, на підлозі, - книжки з подертими палітурками й розірваними сторінками, що розліталися, мов лебединий пух; небезпечні книжки, які набули зараз такого безглуздого вигляду, мабуть, не заслуговують, щоб заради них хвилюватися, бо це всього-на-всього пожовклий папір, чорні букви й пошарпані обкладинки.