Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Як ви думаєте, коли почнеться війна? - запитав він. - Я бачу, ви сьогодні без чоловіків.

- О, вони то приходять, то йдуть, спокою собі не мають. Піта вчора призвали. Повернеться наступного тижня. Так йому сказали. Коротка війна. Сказали, через дві доби всі повернуться до своїх домівок. Так сказали в армії. Коротка війна. Піта призвали вчора і сказали, що через тиждень він буде вдома. Коротка...

Три жінки неспокійно совалися на стільцях, нервово поглядаючи на порожні брудно-сірі стіни.

- А я й не турбуюся, -сказала місіс Фелпс. - Хай собі Піт турбується, - хихикнула вона. - Хай Піт турбується. Тільки не я. Я не турбуюсь.

- Так, - сказала Міллі. - Хай собі Піт турбується.

- Вбивають завжди чужих чоловіків. Так кажуть.

- Еге ж, я теж чула таке. Не знаю жодного чоловіка, що загинув би на війні. Стрибають з високих будинків - це буває, як ото зробив Глоріїн чоловік минулого тижня. Але щоб загинути на війні? Такого не буває.

- Атож, не буває, - погодилася місіс Фелпс. - Принаймні ми з Пітом завжди казали: ніяких сліз, нічого такого. Піт - мій третій чоловік, а я в нього третя дружина, і ми обоє незалежні. Треба бути незалежними, так ми завжди вважали. Піт сказав, якщо його вб’ють, то щоб я не плакала, а знову вийшла заміж і не думала про нього.

- Це, до речі, нагадує мені п’ятихвилинний роман Клари Доун, який вчора показували на стінах, бачили? Ну як же, це про ту жінку, що...

Монтег нічого не сказав, лише стояв, розглядаючи обличчя жінок, як колись, ще в дитинстві, розглядав лики святих у якійсь церкві чужого віросповідання, куди він випадково забрів. Емальовані зображення тих істот нічого йому не говорили, хоч він і довго простояв у церкві, промовляючи до них, намагаючись зрозуміти, що це за релігія, перейнятися нею, вдихаючи запахи ладану, якогось особливого пилу, щоб зворушитися, збагнути значення тих чоловіків і жінок з порцеляновими очима і червоними, наче рубін, вустами. Але дарма! Так, ніби він зайшов у крамницю, де продавали за іншу валюту, і він нічого не міг купити за свої гроші; він залишився незворушним, навіть коли помацав святих - просто дерево, гіпс, глина. Отак і тепер він відчував себе у своїй власній вітальні, дивлячись на жінок, що неспокійно совалися в кріслах, курили сигарети, випускаючи хмари диму, поправляли своє фарбоване в сонячний колір волосся і вивчали свої яскраві, як вогонь, нігті, що ніби загорілися від його погляду їхні обличчя були тужливі- тиша пригнічувала жінок. Коли Монтег, нарешті, проковтнув недоїдений шматок, жінки нахилилися вперед, дослухаючись до його гарячкового подиху. Три порожні стіни вітальні тепер були схожі на бліді чола велетнів, які спали без сновидінь. Монтегові здавалося, що, коли торкнутися пальцями тих лобів, на пучках залишиться солоний піт. І чим далі, тим рясніше виступав той піт, напруженішою ставала тиша, нервовішим дрож, що стрясав повітря й тіла жінок, які згоряли від нетерплячки. Здавалося, ще хвилина - і вони, засичавши, вибухнуть. Монтег облизнув губи.