Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
А Чіпка вже правився коло шкоди. Там тин підняв та набив, нові ворота приробив; там другу яку шкоду полагодив; кликнув скляра — вікна повставляв... Через тиждень не знать було розруйнованого двору: все стояло на своїм місці, як йому й слід було, тільки ще мов краще, доладніше виглядало.
Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вісім паровиць везли її посаг у Піски. Мотря як стріла все, то аж злякалася. У неї ніколи нічого того і в думці не було, а тут — як сніг на голову ! Вона не знала, де його поставити, куди подівати. Що нужніше, розмістила в хаті; друге — поставила в сінях, а ще нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти до себе в хутір. Максим подарував Чіпці трояк добрих коней. Так і Чіпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, раяли молодим переїхати на зиму жити на хутір, — та ні Чіпка, ні Галя не згодились. Старі поїхали назад, а молоді зостались на своїм господарстві. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.
Гарно, весело тепер у їх хаті. Сама хата — наче побільшала, роздалася, повеселішала. Стіни Галя вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками. З божничка виглядали дорогі образи з-за лісу васильків, м'яти, ласкавиці, гвоздиків та мов усміхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках роблені голуби. Крила у них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики — немов з тіла — білорум'яні, а очі з червоного намиста світили на всю хату, коли вдаряв у них сонячний промінь або стяжка од світла. Голуби ті були навдивовижу кожному, хто тільки бачив їх. Розчепіривши крила й попригинавши ніжки, вони безперестанку гойдалися, немов живі та зачаровані... Піч Галя розмалювала синіми квітками по білому; лави вишарувала — чисті та білі, а піл, як з воску, чистий. Де тільки рука її доторкалася, або де око зирнуло, — все те з хмурого, сумного, прояснялося, біліло, ніби всміхалося.
Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить; годить їй у всячині. Нашила їй очіпків, платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та рам'я на старих плечах; воно пішло на ганчірки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрі чорноголовці, плахти й дерги дорогі хоч і старечі, й сукня біла, як сніг, і кожушанка, крита демикотоном, про зиму... Защитена тепер Мотря від голоду, від холоду; заспокоєна в роботі. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корів та овечат і біля печі — всюди сама: Мотрі й не підпускала.
— Ви, — каже, — мамо, на своєму віку нетрохи здоров'я стратили, сили збавили, спочиньте ж хоч на старість. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось інше!
— І вже, дочко! — одказує Мотря: — не зажалієш батька в наймах, так і мене... Коли замолоду ніхто не жалував, то на старість — і того більше. Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то й за саньми побіжить! Я звикла замолоду робити — і тепер не влежу, хоч часом кістки болять, як переламані, в грудях холоне та ниє...
Та й сяде Мотря на гребінь за вовну, та й пряде помалу.
А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадав, чим йому догоджає. У сорочках усі груди повишивала, квітками унизала; каптани пообшивала шнурками. Тільки й робить, що, впоравшись коло печі та худоби, копирсається та вигадує зразки всякі.
— Дивіться, мамо: чи так гарно буде? — питає вона свекрухи, показуючи шитво.
— Та гарно, моя дитино, — одказує Мотря радо.
— Мені здається, якби ще сюди вкинути Синього, а сюди — зеленого, то тоді б саме добре було.
— Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очі збавляєш? Помережила б там як-небудь та й годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом у такий, що руб руба позиває... Та й байдуже було!
— Яка ж я, мамо, буду добра жінка, коли сорочки своєму чоловікові не вишию? Я б йому, які найкращі зразки є, усі б, здається, вимережила... Та горенько — не знаю всіх!
— Спасибі тобі, дочко, за твою ласку, як до його, так і до мене! Як ти ввійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, .немов нам очі розв'язала, світ повила рожевим квітом... А якби знала, як то спершу було? Як ні хліба, ні одежини... та треба щодня на роботу йти... А він ще малий був — і його іноді з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч і на бабу — царство небесне! — то за думками світа білого не бачиш... Чи не сталося що йому? чи не наробив чого він?.. Настане вечір, як бога, мов віками дожидаєш його, та, кинувши працю, стрілою додому поспішаєш. Добігаєш, бачиш — він грається коло хати... Слава тобі, господи, що щасливо все!.. Або зимою... застукають тріскучі морози, зніметься завірюха, хуртовина... ані одітися, ані обутися!.. А тут у хаті — хоч вовків гони... й топлива кат має... Ох! випила й я за свій вік гірку, та ще й повну!... А тепер, дяка господеві, хоч на старість заспокоєна... Може, пошле господь і вмерти в такому спокої... Буду за тебе, моя дитино, з того світа молитви слати, щоб вам, мої рідні, щасливо вік звікувати та своїх діток до розуму довести...