Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати? — допитується Христя.
— А хочеться знати? хочеться?
— Авжеж, хочеться...
— Ну, хай же кортить, коли хочеться...
— Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.
— Та я й сам не піду, коли не скаже.
— Нічого вже з вами робити, — каже Чіпка:— треба признатися... Знаєте Гудзівку?
— Яку? Одарку? — питає Христя.
— Ні, Галю.
— Яку це? — питає Грицько, роздумуючи.
— Москалеву дочку... того москаля, що на хуторі живе.
— Не зна-ю, — одмовляє з протягом Христя. — От, дивись: і потеліпався ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!.. І чого його туди понесло?!
— Понесло... — усміхаючись, каже Чіпка. — Так кажи, Грицьку, чи підеш?
— На коли?
— На ту суботу, — гулящий день буде.
— На суботу — можна.
— Гляди ж, Грицьку! А поки що — прощавайте. Ще треба в одно місце бігти...
Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.
— От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно, вже не те, що парубкові.
— Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до майстерства — до всього вдався.
— А пив же та волочився як?! — згадав Грицько.
— Молодий був, дурний, а постаршав — за розум узявся, — одказує Христя.
— От тепер і старій Мотрі таки спочивок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі...
— Бозна ще яка невістка буде...
— Та що невістка? Хай яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідної матері.
— Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона — як тієї, та й тієї...
— Ну, в мене б вона не тієї заспівала.
— То ж то у тебе.
— А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір'ю верховодило? Ні, мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!
— Що ж, якби оце в тебе й справді мати була, то це б і мені так було?
— Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б і матері моїй догодила б, як мені...
— То ще, яка б була мати.
— Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?
— Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на віщо невістку перевела? .Як ішла — як калина була та гладка, як піч, а тепер — як з хреста знята! Он-то які бувають свекрухи... Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.
Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу — то заходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.
— Ти ж мені розкажеш, яка там молода, — вже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя. — І де він її видрав!!.
— Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, — одмовив Грицько, і собі вкладаючись.
Рано звечора погасили світло син з матір'ю. Рано звечора вони поляг.али спати, натомлені денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.
Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, — як вона буде бігати по хаті та порядкувати... Тільки шкода: хата тісна; треба нову ставити, — промигнуло в думці, й викликало цілий рій... Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами... «У хатині ми будемо жити, — радиться він з Галею, — мати, мабуть, не злазитиме з печі; а світлиця — чужого чоловіка прийняти... Добре, Галю?» Галя засилає йому погляд згоди... Пересновуються його думки з її думками; викликають усмішку, радість... Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було — минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі... у рай тихого щастя...
Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. «Господь. його знає... — думала вона. — Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос... Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав'язати світ парубкові, а то й кине — другого знайде... Між багатирками і такі часом бувають... Звісно— з жиру! Виросте в розкоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню, — все те наймички... А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками... візьме та й кине... Хіба тепер як на світі стало?!»
Від таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бік та важко зітхала.
— Ви не спите, мамо?
— Ні, сину.
— Чому ж ви не спите?
— Та так... усе думки такі лізуть у голову...
— Не журіться, мамо!
XXVI
НА СВОЇМ ДОБРІ
У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки. Максим не забував старосвітського звичаю: поїхав сам і вблагав Явдоху поїхати на оглядини.
Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла йому очі вбога Чіпчина хата й старенька, бідно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чіпку — гріх слово сказати! Та його хата низенька й тісна, його мати згорблена, стара, висушена гіркою нуждою та лихом, розкопирсали хижу, падку на розкоші та на прибуток натуру Явдошину.