Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Скелю підірвали одразу ж після того, як вона переступила поріг панюго дому. Вона зараз з Мартою. Ти скоро побачишся з нею… І так, гер обер-лейтенант, нам, здається, є про що поговорити з вами.

Касян, що стояв поруч, вловив зміст останніх слів Ніссена, дістав ножа, готуючись звільнити бранця, але наказу не було. Ніссен випростався і стояв, ніби до чогось прислухаючись.

Тим часом Шлезінгер думав, що і як говорити, адже зараз йому почнуть ставити запитання. Та страх розігнав з голови рятівні думки. «Розстріляють! Розстріляють чи… Ні, я для них окупант, офіцер охоронних з'єднань, есесівець. Вони чули мою розмову а Рунге, бачили мене на озері в Хейнкі, а там я поводив себе, як справжній покидьок… Розстріляють!.. А коли відкритися? Розповісти, що я і Енке… Не повірять. Довести нічим. Що я зможу навести їм як докази, які факти, слова?»

Він напружено чекав запитань, а той бородатий не поспішав запитувати. Дивився у бік фіорда, наче втратив до полоненого будь-який інтерес. Обер-лейтенант визирнув з машини. Всі кругом прислухалися до чогось, що зараз полонило їх увагу. Це був дивний звук. Здавалось, він долинав одразу з двох боків — підповзав знизу, з моря, і падав з гір. Від моря звук надходив рівний, однотонний, металевий, з гір скочувався зі стогоном, неначе важке дихання. Спочатку Шлезінгеру здалося, що цей звук має два різних джерела, проте, коли побачив літак, що випірнув із сизої імли над фіордом, у ньому щось ніби обірвалось і всі надії полетіли у прірву.

Обер-лейтенант Шлезінгер розумів, що англійський бомбардувальник (а це був добре йому відомий «брістоль-бофорт») міг з'явитися тут лише з виклику падлюки Енке. Виходить, цей старий пролаза таки встиг… Ніколи ще Отто Шлезінгер не відчував такого пекучого болю до самого себе. Відбувалась кричуща несправедливість — його нагло обібрали. І тепер він стане свідком того, як фортуна усміхнеться зраднику Енке?! «Господи! Навіщо тобі моє приниження? Адже надходить мій кінець, і я не зможу вже мати користі з твоєї мудрості…» Немов закам'янілий, Шлезінгер стежив за тим, як злетів на плато бомбардувальник, як увійшов над селищем у віраж і сів біля палаючих на околиці багать, як біжать до нього од крайніх будинків двоє з ношами, а потім льотчики запихають до літака напівживу людину. «Чому ноші? Чому запихають, мов паралітика? Чому одного? Хто це? Енке? Тоді де доктор Гергардт?!»

Літак одірвався від землі і, притискаючись до води фіорда, прямував до моря. Люди, що стояли на завалі, бажали йому щасливої путі, а він, Шлезінгер, чекав якогось чуда. Сподівався, що не вистачить машині місця для розгону і вона звалиться з велетенської сходинки плато і загине у хвилях, то чекав, що ось-ось виринуть винищувачі і розстріляють «брістоль-бофорт». А коли нічого такого не сталося і літак одірвався від землі, пролетів над баркасами, що погойдували щоглами біля причалу і розтанув у сизій імлі фіорда, Отто Шлезінгер прокляв свою долю і заплакав. Таке трапилось з ним уперше. Навіть у дитинстві ніколи не плакав. Коли істерика трохи вгамувалася, відчув на собі погляди людей, що стояли навколо, і його обпік сором. Опустив голову, зусиллям молі задавив у собі останні схлипування і замовк. Як міг, витер зв'язаними руками очі. Мекав, що ось тепер до нього вже підійде бородань і почне розпитувати.