Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Наше місто за цей час також зазнало величезних змін. Воно зробилося більше вчетверо, а населенням розрослося увосьмеро. Воно рясно обплуталося під'їзними коліями і обросло вподовж їх різними військовими слобідками і городками: артилерійський городок, госпітальний городок, інтендантський городок, городок військовополоненський. Воно забудувалося нескінченними кварталами бараків — з подвійних, просипаних вугіллям, диктових стін, пофарбованих у захисно-зеленкуватий колір. Воно пропахло смолистим духом свіжої соснової дошки, солдатських чобіт і йодоформу та смородом залитих креозотом незчисленних солдатських клозетів. Навкруги місто оперезалося суцільним кільцем військових кладовищ з дрібними тоненькими хрестиками. На кожний хрестик госпітальна трунарня, за точним приписом уставу внутрішньої служби, відпускала соснової рейки двадцять два вершки, залізної бляшки міліметрової (для напису) три вершки на чотири і цвяхів різних — чотири лоти.

Наш футбольний плац уже не існував. Він був суціль забудований довжелезними бараками з виходами до одного, ще довшого, поперечного. Цей поперечний стояв вподовж залізничної колії, і вподовж колійна стіна в нього розкривалася.

Це був центральний приймально-сортувальний пункт Червоного Хреста. Сюди фронтові летучки підвозили всіх ранених. З поперечного барака, за характером поранення — голова, легені, шлунок, руки, ноги, — ранених розносили по подовжніх бараках. А вже звідси їх розбирали різні госпіталі чи санітарні поїзди — земсоюзу, «союзу городов»[207] тощо. В футбол ми грали тепер рідко — з випадковими командами з видужуючих або полонених. Ми мали маленький плацик на території військовополоненського городка, за містом.

Втім, ми самі змінилися за цей час не менше. Репетюкові було вже по вісімнадцятому році. Переступали за вісімнадцять і Кульчицький з Піркесом. Їх наздоганяли Воропаєв з Теменком. Навіть наймолодшим — Туровському, Зілову і Сєрбину — доходив і минав шістнадцятий рік.

У самій гімназії також сталися за цей час неабиякі зміни: ходити по вулицях дозволено до восьмої години і не заборонялося шити шинелі з солдатського сукна.

Наносні шістнадцятого року — якраз, коли доходив другий рік війни, — трапилася в нашому гімназичному житті ще надзвичайної ваги подія. Видано циркуляр про формування з середньошкільників сільськогосподарських загонів[208] для допомоги в збиранні врожаю удовам та дружинам запасних. Запис до загонів був добровільний.

Ми були схвильовані. Нас кликано до справжньої, реальної і дорослої участі в загальному громадському житті. До нас з приводу цього звертаються навіть із спеціальним закликом.

Заклик був голосно прочитаний після молитви просто в церкві. Його читав інспектор:

— «… Исполним долг перед дорогой родиной. Граждане земли русской, отечество призывает вас!»

Це ми — громадяни землі руської! Це нас кличе отечество!

Інспектор скінчив. На останніх словах він забрав надто високо, і його вихолощений голосок пустив хрипкого дитячого півника. Він стояв на церковному амвоні, де завжди стоїть тільки піп.