Гаррі Поттер і напівкровний принц

Минали роки, і він згуртував довкола себе групу відданих друзів; я називаю їх так за браком кращого терміна.

Хоч, як я вже казав. Редл, поза сумнівом, не відчував до них ані найменшої симпатії. Цю групу оточував у замку певний ореол темної романтики. Це була строката компанія; мішанина слабаків, що потребували захисту, честолюбців, охочих погрітися в променях чужої слави, та розбишак, які тяглися до ватажка, що міг продемонструвати їм найвитонченішу жорстокість. Інакше кажучи, це були предтечі смертежерів, а деякі з них, закінчивши Гоґвортс, і справді стали першими смертежерами.

Редл тримав їх залізною рукою, тому вони ніколи не попадалися на відвертих правопорушеннях, хоча сім років перебування в Гоґвортсі відзначилися низкою диких випадків, з якими їх, одначе, так ніхто й не зумів пов'язати. Найгірший з них, безперечно, той, коли було відчинено Таємну кімнату, внаслідок чого загинула дівчина. Ти вже знаєш, що тоді помилково звинуватили в цьому злочині Геґріда.

Я небагато знайшов спогадів про перебування Редла в Гоґвортсі, - сказав Дамблдор, кладучи на сито спогадів свою почорнілу руку. - Мало хто з тих, що знали його тоді, готові про нього говорити; вони залякані. Все, що мені відомо, стосується періоду, коли він уже покинув Гоґвортс. Спогади ці коштували мені неймовірних зусиль, коли доводилося вистежувати тих небагатьох, з кого можна було витягти бодай якісь свідчення, перетрушувати старі архівні документи й розпитувати свідків-і маґлів, і чарівників.

Ті, кого я все ж переконав говорити, розповідали, що Редл був одержимий пошуками свого родоводу. Це й зрозуміло: він виріс у сиротинці й бажав довідатися, як він там опинився. Він марно шукав хоч якихось згадок про Тома Редла-старшого на щитах у кімнаті трофеїв, у списках старост, які збереглися в шкільних архівах, навіть у книжках з історії чаклунства. Зрештою, він змушений був визнати, що в Гоґвортсі ніколи не ступала нога його батька. Я гадаю, що саме тоді він навіки зрікся свого імені, перевтілившись у Лорда Волдеморта, й почав досліджувати родовід матері, яку він досі зневажав - на його думку, вона не могла бути відьмою, бо не встояла перед такою ганебною людською вадою, як смерть.

Єдиною ниточкою, за яку він міг зачепитися, було ім'я Ярволод, що належало, як він знав від обслуги сиротинця, батькові його матері. Врешті-решт, після копіткого дослідження старих книжок з чаклунської генеалогії він виявив існування вцілілої лінії нащадків Слизерина. Того літа, коли йому виповнилося шістнадцять років, він покинув сиротинець, у який повертався щороку, й вирушив на пошуки своїх родичів Ґонтів. А зараз, Гаррі, встань…

Дамблдор підвівся, і Гаррі побачив, що він знову тримає маленьку кришталеву пляшечку з вируючими в ній перламутровими спогадами.