Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
В усі часи люди створюють гімни. Своєю книгою я намагалася створити гімн людині на тлі історичної трагедії.
Своєю Дарусею я шукала украдене щастя нації і шукала украдене щастя окремої людини.
І мене зрозуміли ті, хто б'ється в такому самому пошукові.
Я мрію, що колись ми з театром проїдемо всю Україну. Але не для того, щоб виховувати чи нав'язувати, а для того, щоб розказувати, що з нами було насправді в недавні часи.
Лист до Марії Матіос
МОЖЕ, ТО МІЙ ДЯДЬКО
КОНФЕТКУ ДАРУСІ ДАВ...
Шановна пані Маріє!
Не будучи з Вами знайомим, не маю сумніву, що Ваша книжка «Солодка Даруся» видаватиметься ще не один раз.
Я хотів би написати передмову до наступного видання, але потім зрозумів, що це повинна бути післямова. Передмова робиться для читача - щоб заохотити читати далі, або, щоб він знайшов хвильку часу і прочитав таки щось важливо для себе, бо не матиме часу на всю книжку, хоч він її купив...
А післямова пишеться для себе і для того, хто не може після книги спинитися і продовжує нею жити. Ця книга не виграла б від моєї передмови, а програла б, бо я буду проживати і переказувати її.
Проживання - це те, що зробило в мені той щем і біль, з котрим треба і далі жити. І мені, і моїм землякам. Книга не давала історичної інформації, бо вона піднімала на поверхню, спонукала до роздумів щось таке із двох попередніх поколінь, про що не говорилося, але якось таки передалося поколінню нашому. Через марення дитинства...
Моя, двоюрідна тітка (батькова сестра) була божевільною від того часу, відколи її пам'ятаю. В село, куди я приїжджав із міста влітку, вона повернулася до матері «доживати». Це взагалі такий термін, котрий існував поряд із терміном «догодовувати». Просто, як мені здається, «догодовували» старших і немічних - якщо в них залишалися родичі, котрі могли піклуватися, а от «доживати» - стосувалося бездітних. І мабуть, таких юродивих, хоч у них хтось був із близьких.
Діти кепкували над юродивими, це зрозуміло. Ярина - так звали мою тітку - не була винятком. Ми бігали за нею і пробували смикати її за одежу, коли вона з бездумно щасливим виглядом виходила з двору на берег річки. А моя бабуся лагідно просила: «Не чіпай його - воно болне».
«Воно» і «болне», тобто принизливо ніяке і хворе - два визначення, сказані без гніву чи сердитості, а просто із сумом і жалем, на деякий час вистуджували наш дурний ентузіазм, бо не було чим заперечити. Ми цю «стару» Ярину, котрій в 1970-х, мабуть, було років 45, вважали рівнею собі, дітям, а через ту юродивість - взагалі нижчою.
Вона померла через кілька років після того, як на початку 1980-х пішла з життя її справді стара - 90-літня мати - моя баба Олександра. Їхня хата, нікому не потрібна, поступово розвалилася, хоча була одною з найкращих в селі в кінці 1940-х, коли батько Ярини, що один із небагатьох вернувся з війни живий-здоровий, працював столяром і слюсарем - майстер на всі руки. Але це трохи інша історія.
Саме в той час Ярина закінчила агротехнікум і поїхала «на Западну» - «організовувати колгоспи». Цю історію мені з нехіттю розповів батько вже в 1990-х. Що і як вона там організовувала, не знаю, але вийшла заміж за МҐБешника. І одного разу прийшли «ті» вночі, і вона, вагітна, якось там вискочила з хати і, перебігши через двір, ускочила в річку і там прочекала, поки «вони» пішли. Застудившись, дуже довго хворіла. Там було все - і запалення легень, і втрата дитини. Але головне, вона дуже злякалася - і заніміла - почала «мекати», а не говорити, хоча перед тим у школі і в технікумі була однією з найкращих. Щось там її в місті лікували, але зрештою «віддали доживати» до матері...
Інша моя двоюрідна тітка - по лінії мами - Марія, була медсестрою. Тоді ж її послали на Буковину, де вона вийшла заміж за «якогось каґебешника» (про це я довідався теж у 1990-ті). Про її чоловіка родичі тут на Київщині казали, що він був гарний до людей і «не обіжав їх, хоч і був каґебешником».
Що це значило, я не зовсім розумів, знаючи щось про систему КҐБ зі своїх студентських досвідів, а втім, і не дуже й цікавився. Марія з її чоловіком і дітьми, старшими мого віку, для мене були приємною родиною з досить дивним «западенським акцентом». Марія завжди посилала моїй мамі - своїй сестрі - дуже ніжні і повні ностальгії листи, але коли приїжджала іноді з родиною «до батьківських могил» машиною (що було майже нечуваним багатством), то розмовляли про те, де і як вчаться діти, що старі батьки капризують...