Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ГО Форум видавців
- ISBN: 966-537-135-5
- Переводчик: Тарас Возняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою». Краткое содержание книги:
Ця книжка — незвичайна. І не тільки тому, що представлено у ній новели нашого земляка із Дрогобича Бруно Шульца, блискучого письменника-новеліста рівня Франца Кафки, Стефана Цвейга чи Антона Чехова. Ця збірка новел — своєрідна перекладацька лабораторія, в якій у чарівних колбах і ретортах українських алхіміків художнього перекладу, золотом горить-переливається, відтворюючись у своїй первозданній красі, магічне слово майстра.
Перекладати Шульца непросто.
Передовсім тому, що він письменник, який у короткій художній формі намагався втілити універсум — витворити власний світ із безліччю лише на перший погляд малозначущих, а насправді тонких і символічних деталей, нюансів, алюзій і натяків, іноді навіть просто багатозначного замовчування, істинну суть яких мав би відчути й розшифрувати читач. Процес дешифрування Шульцового тексту — таїна на межі містики, бо ж кожне слово письменника може нести якийсь несподіваний відтінок значення, символ, натяк, без котрих філігранні, ажурні конструкції його художнього світу деформуються й загрозливо тріщать.
Не дивно. Адже й сам письменник, даючи відповідь на анкету про таємниці письменницької творчості, у «Wiadomościah Literackich» навесні 1939 року писав: «Сьогодні мене приваблюють усе більше невиражальні теми. Парадокс, в напруженні між їх невиражальністю та мізерністю й універсальною претензією, бажанням репрезентувати все є найсильнішим творчим стимулом.» (Цит. за Panas Władysław. Księga blasku: Traktat o Kabale w prozie Brunona Szulca — Lublin, 1997. — s. 10).
Отож, парадоксальність, незрима межа між величчю тексту та загрозою його руйнації, своєрідна космогонія й есхатологія, іноді відкритого, а іноді завуальованого змісту, специфічна манера викладу, тонкі, на ментальному рівні, відтінки значень і символів, специфічна ритмомелодика — це не повний перелік тих «підводних рифів», котрі уявляються на шляху кожного, хто перекладає Бруно Шульца.
Для цих текстів замало добре знати мову. Перекладач мусить бути іще й філософом і психологом, ерудованим читачем, і навіть тонким знавцем галицьких реалій і специфіки побуту єврейських родин…
Тим-то щоразу, коли заходить мова про переклад Бруно Шульца, говоримо про якесь нове — більшою чи меншою мірою — наближення до оригіналу як воістину феноменальної Речі-У-Собі…
Упорядники цієї книжки вирішили зробити цілком логічний видавничий експеримент.
Надаємо можливість кожному із наших перекладачів Шульца наблизитися до феномену його тексту і гостимо у нашій «перекладацькій лабораторії» автора уже апробованої книжки перекладів «Цинамонових крамниць» і «Санаторію Під Клепсидрою» Андрія Шкраб'юка, філософів і культурологів Тараса Возняка та Миколу Яковину, письменника Івана Гнатюка, історика й журналіста Андрія Павлишина. Кожен — оригінальний мислитель із своїм світобаченням, ідеалами, уподобаннями і… своїм прочитанням Бруно Шульца. Оригінал Шульцового «Санаторію Під Клепсидрою» теж подаємо у цій книжці — аби читач, котрий володіє польською мовою, і сам мав нагоду зануритися у світ фантазій дрогобицького майстра слова, світ непізнаваного — магічний світ Бруно Шульца.
Григорій ЧОПИК,
вчений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, перекладач
* * *
Назва оригіналу:
Bruno Schulz. Sklepy Cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą
Нарешті настала пора осінніх вихорів. Того дня вже вранці небо стало жовте й пізнє, модельоване на цьому тлі мутно-сірими лініями імагінаційних краєвидів, великих і туманних пустирищів, які перспективічно відходили маліючими кулісами хвилястих узгір'їв, що згущувалися і дрібніли аж далеко на схід, де все раптом уривалося, як зібганий берег летючої завіси і показувало дальший плян, глибше небо, прогалину наляканої блідости, бліде й нажахане світло найдальшої далини — безбарвне, водянисто-світле, яким, мов остаточним остовпінням, закінчувався і замикався той обрій. Мов на рисунках Рембрандта, під тою смугою світла за днів тих було видно далекі, мікроскопічно виразні країни, які — зрештою, ніколи не бачені — піднялися тепер з-за горизонту під тією щілиною неба, немов виринули з іншої епохи й іншого часу, немов явлений перед зажуреними людьми лиш на хвилинку обітований край.
В тому мініятюрному й міцному краєвиді з дивовижною гостротою було видно, як колією, що хвилясто звивалася, посувався ледь помітний у далині потяг, пухнастився срібно-білою смужкою диму і розпливався у ясному небутті.
А потім зірвався вітер. Він немов би випав з тієї ясної прогалини неба, закружляв і розбігся у місті. Увесь він був зроблений із м'якости та з лагідности, але в дивній мегаломанії вдавав брутального й навального. Місив, перевертав і мучив повітря, воно й умирало з блаженства. Раптово завмирав у небесах і ставав дибки, простягався, як вітрила, велетенські, напнуті, ляскотливі, мов з батога, простирала, стискався у тверді вузли, що тремтіли від напруги, мав сувору міну, мов би хотів довести ціле повітря до порожнечі, але потім витягав зрадливий кінець і розпускав цю фальшиву петлицю, і вже на милю далі із свистом викидав своє ляссо, свій заплутливий аркан, який нічого не хапав.
А що він виробляв з димом коминів! Бідний дим уже й сам не знав, як уникнути його віянь, як схилити голову, направо чи наліво, від його ударів. Так він метушився над містом, немов того дня хотів усім дати взнаки незабутній приклад своєї безмежної сваволі.
Я зразу прочував нещастя. На силу переправлявся крізь вихорище. На рогах вулиць, на схрещенні протягів, колеги тримали мене за поли. Отак переправлявся я через місто, і все йшло добре. Потім ми пішли на гімнастику до іншої школи. По дорозі купили собі бубликів. Довгий вуж наших пар, густо теревенячи, входив крізь браму досередини. Ще момент, і я був би уцілів у одному місці, безпечний аж до вечора. Врешті-решт, я міг би навіть заночувати в гімнастичній залі. Вірні колеги склали б мені товариство. Нещастя хотіло, щоб Віцек дістав того дня нового жука і з розмаху запустив його на поріг школи. Жук гудів, біля входу все зам'ялося, мене випхнули поза браму і в цю хвилину ухопило мене. — Гей, колеги, рятуйте! — заволав я, вже висячи у повітрі. Я ще побачив, як витягнулися їхні руки і закричали відкриті роти, наступної хвилини я зробив переверт догори ногами і війнув чудовою, вознесеною вгору лінією. Я летів уже високо над дахами. Отак летів, не дихаючи, і бачив очима уяви, як мої колеги у клясі простягають руки, несамовито стрижучи пальцями, і кричать до вчителя: — Пане вчителю, Шимця ухопило! — Пан учитель поглянув крізь окуляри. Спокійно підійшов до вікна і, прикриваючи рукою очі, почав уважно оглядати горизонт. Але мене він уже не міг побачити. Його обличчя у млявому відблиску безбарвного неба стало зовсім пергаменове. — Треба викреслити його з журналу, — сказав він з гіркою міною і пішов до столу. А мене несло вище й вище у жовті недосліджені осінні небеса.
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
Самотність
Те, що я знову можу виходити до міста, приносить мені значну полегшу. А як же довго я не покидав моєї кімнати. То були гіркі місяці й роки.
Не зможу пояснити, чому віддавна, ще з дитинства, ця 288 кімната була моєю, останнє приміщення від ґанку, ще за тих часів рідко відвідуване, завжди забуте, ніби не з цього помешкання. Вже не згадаю, як я туди потрапив. Мені здається, що то була ясна, водянисто-біла безмісячна ніч. В сірому місячному сяйві все було видно, як на долоні. Ліжко розстелене, ніби його допіру хтось покинув, тиша, я прислухаюсь, чи не почую дихання сплячих. Та хто б міг тут дихати? Відтоді тут і мешкаю. Роками сиджу і нудьгую. Якби ж то я завчасу думав про запаси! О, ви, ті, що ще можете, котрим ще дано на це власний час, громадьте запаси, збирайте зерно, добре і поживне, солодке зерно, бо прийде велика зима, прийдуть літа злиденні і голодні, і не зродить земля єгипетська. На жаль, я не був запопадливим хом'ячком, а легковажною польовою мишкою, жив з дня на день, не думаючи про завтра, поклавшись на свій дар уриваючого від себе скнари. Як миша, я гадав: ну що мені може зробити голод? В крайньому випадку я можу гризти дерево чи дробити на дрібні листочки папір. Стара церковна миша — це найзлиденніше звірятко на присмерковому окрайку книги створення — може жити з нічого. І так живе в цій мертвій кімнаті, де й мухи давно повиздихали. Прикладаю вухо до дерева, чи не шкребеться там в глибині хробак. Замогильна тиша… Тільки я, непідвладна смерті миша, самотній вишкребок, шурхочу в цій мертвій кімнаті, без упину перебігаю столом, полицями та кріслами. Суну звинна, прудка та маленька, і тягну шарудливий хвостик, як тітка Текля в своїй довгій до землі сірій сукні. А тепер, серед білого дня, застигла на цім столі, і тільки дві намистини очей виблискують на цьому напханому опудалі, немов випливаючи наверх. Та ледь помітно тремтить, в силу звички, дрібнесенько пережовуючи, кінчик писочка.