Війна з багатоликим звіром
- Автор: Парал Владімір
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", № 8-10
- Переводчик: Олексій Зарицький
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Війна з багатоликим звіром». Краткое содержание книги:
Над містом Усті у східній Чехії зависла руда хмара, утворена з промислових відходів, диму заводських труб, випарів забруднених річок тощо. Діти й люди похилого віку були евакуйовані з екологічно небезпечної зони в гори, де збереглося чисте повітря. Решта жителів міста піднімаються на боротьбу з рудим смогом, намагаються подолати екологічну кризу. Головні дійові особи (три подружні пари — Рогани, Бімоні й Трнки, 18-річний син Роганів Міхал та подруга Трикової Ріта) під час рудої навали змушені переселитися в одну спільну квартиру. Аморфна хмара смогу згодом обертається на чудовиськ, триметрових монстрів, які починають нападати на людей…
— Краще спробуйте поєднати зоровий образ із відчуттям! Скажімо, думайте про ялинку, яка вона холодна й колюча — це у вас піде легко, побачите! І відразу ж уявіть клаптик вати… білесенький і м’якесенький…
— Набагато більше вам допоможе уявлення про те, начебто ви повільно опускаєтесь у м’які перини, — запропонувала гарна молода лікарка-рентгенолог Зузана, а худий офтальмолог додав:
— Ви гойдаєтесь у човні, який вільно пливе річкою…
— Тож бачите, Леоно, ще не пізно, — зітхнув завідувач відділення, коли йому, нарешті, пощастило виставити за двері ординаторської своїх гомінких колег. — Цього тижня через вас мене двічі викликали до головного…
— Протягом вихідних я дам собі лад і в понеділок уранці прийду сліпучо-білою! — пообіцяла Леона засмученому шефові, який на прощання вручив їй уже шосту цього тижня брошуру АТ.
— Пані Леонко, ви завжди така ласкава до мене, в мене щось є для вас, — прощебетала на сходах старенька прибиральниця, тицяючи Леоні ще одну білу книжечку. — Це вам якнайкраще допоможе!
— Послухайте, якби ви тільки хотіли розім’ятись… Там унизу в мене абсолютний спокій, — запропонував згодом свою допомогу й санітар нашої трупарні.
Усі вони принаймні мають якесь відношення до медицини, та коли мене починають лікувати вже й мої хворі… Перед входом до кожної палати я кам’янію від думки про це. В 22-й палаті лежать чотири пацієнтки, три з них уже приготували білі брошури.
— Ви така інтелігентна, сестро Леоно, — агітує мене перша. — Вам нічого не варто перевтілитись у сніжинку. Це надзвичайно заспокоює. Або в звичайнісіньку хмарку.
— Почуватися хмарою взимку не так то й приємно, — заперечує друга. — Послухайте, я лежу тут уже шостий тиждень з розрізаним животом, але в мене від занять АТ фантастичне самопочуття. Сідайте до мене на ліжко, заплющуйте очі й пробуйте разом зі мною! — Вона відкриває білу книжечку й починає читати: — Морський пляж… Спека… Ви в купальнику солодко потягаєтеся на піску. Бачите морські хвилі, що набігають на берег, бачите голови плавців. Роздивляєтеся навколо. Діти граються червоним м’ячем. Хтось гойдається в човні. Під лагідним сонячним промінням сплять закохані… Сонце вже вас нагріло, навіть починає пекти. Ви змушені перевертатися з боку на бік, хочете поплавати. Входите у воду. Вона холодна… Ви відчуваєте це? Казкове відчуття, правда? Уявіть собі, я зроду не була на морі!
— Але це вже буде переохолодження, якщо сестра Леона після спеки полізе в холодну воду, — зайшла в розмову третя пацієнтка. — Логічніше посилювати відчуття тепла, дійшовши до апофеозу: «Я грію й свічуся, перетворюючись на сонце… Я — сонце…»
— Облиште її, — зупиняє всіх четверта пацієнтка, важкохвора вісімдесятирічна бабуся. Всі щодня чекають на її смерть. Вона вимовляє слова дуже повільно, над силу. — Сестричка Леона… що піклується про нас… І є нашим сонечком. Ти, Леонко… повинна це знати про себе… Навіть коли приносиш нам таблетки чи ставиш термометр… чи витираєш лоба… ти зігріваєш людей і світиш їм… бо даєш їм щось. А коли щось даєш людям… не можеш бути звіром… Ось воно як. — Стара заплющує очі.
Розчулена, я полишаю 22 палату й, зібравши останні сили, заходжу в сусідні двері. АТ перевернув лікарню шкереберть: пацієнти перетворилися на лікарів, а я — на їхню пацієнтку. В ординаторській на мене чатують нові зцілителі, цього разу четверо гладких отолярингологів.
— Мені не дається АТ, не виходить і край! — скаржилася Леона вдома Тіні; жінки сиділи на кухні й намагалися читати брошурку про АТ, а Станіслав лежав у спальні. — Однак я переконую себе: коли цього міг навчитися Польда Штрунц…
— Мені воно теж не дається, я краще сяду на дієту, — зітхнула Тіна. — Хоча я й так не пам’ятаю, коли востаннє добре наїлась. Але я люблю Тібора й хочу разом з ним перемогти себе. Думаю, цього достатньо?.. Чи ні?
— Цілком. Якщо наші чоловіки кохають нас, то побілішають разом з нами, завдяки нам і нашим дітям, а коли ні — то нехай забираються геть! Отже, в п’ятницю?
— Домовились. Я принесу вина й мотузку для білизни.
— Захопи два клубки, бо вони страшенно пручатимуться. Я принесу снодійне. Ключ від фотолабораторії вже в мене.
Повернувшись у п’ятницю з роботи, Леона й Тіна заявили своїм чоловікам: ватагу виявлено й сюди щохвилини можуть удертись інспектори ТСЗ. Після короткої наради було вирішено перебратися до Бімонів.
Вдома Леона налила Тіборові й Станіславу приготовлене для них червоне вино, після чого обидва чоловіки дуже швидко поснули…