Війна з багатоликим звіром
- Автор: Парал Владімір
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", № 8-10
- Переводчик: Олексій Зарицький
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Війна з багатоликим звіром». Краткое содержание книги:
Над містом Усті у східній Чехії зависла руда хмара, утворена з промислових відходів, диму заводських труб, випарів забруднених річок тощо. Діти й люди похилого віку були евакуйовані з екологічно небезпечної зони в гори, де збереглося чисте повітря. Решта жителів міста піднімаються на боротьбу з рудим смогом, намагаються подолати екологічну кризу. Головні дійові особи (три подружні пари — Рогани, Бімоні й Трнки, 18-річний син Роганів Міхал та подруга Трикової Ріта) під час рудої навали змушені переселитися в одну спільну квартиру. Аморфна хмара смогу згодом обертається на чудовиськ, триметрових монстрів, які починають нападати на людей…
Нас у ватазі лишилося шестеро, найдужче нам бракує порошку. Станіслав уже почав відчувати болі — не маючи порошку, він тепер цілими літрами хлебче теплу воду й став схожий на набряклу саламандру…
Станіслав потроху втрачає свою велетенську силу, і я змушена допомагати йому прибирати тротуар перед будинком. Я розсікаю сніг важким шкреблом, а Станіслав, зіпершись на стіну, дивиться, мов старий засмучений сенбернар. Потім десь із годину ми відігріваємося біля батареї, чекаючи на гарячу ванну — після зняття ТСЗ стало легше, усі квартири нормально опалюються, як, до речі, й фотолабораторія в підвалі.
Березень розпочався сонячними днями, заводські труби курять, усе потроху нормалізується, мікрорайон виповнився дорослими і дітлахами. Мені страшенно сумно за нашими малими, вони ще в бабусі на Шумаві, але побачити свого нікчемного татуся для них було б нестерпно. Мене діти теж жахаються, наче примари. Мені так кортить погладити котресь по голівці, та їхні батьки мене б, очевидно, вбили. Сідаю в автобус я тепер лише на околиці, де мене ніхто не знає.
У четвер увечері несподівано з’явилися Польда з Рітою, однак ми марно сподівалися, що в нас знову будуть ром, пиво й картопля. Вони принесли тільки валізу із зіпсованими замками, куди Ріта запхала свої речі, а Польда перев’язав мотузкою.
— Куди це ви? — запитав Тібор.
— Ріта тепер житиме в мене, як законна дружина, — гордо пояснив Польда Штрунц.
— А в костьолі ви вже повінчались? — насміхалася з них Мія. — Де ж ваші обручки?
— Від завтра я починаю працювати в кав’ярні «Савой», а обручки в нас будуть з масивного золота 583 проби, такі тобі й не снилися, перекупко нещасна, — відрубала їй Ріта, а Тіборові й Тіні сказала: — Дякую вам за гостину. Я ніколи не забуваю добра. Але до «Савою» не ходіть, бо зараз туди впускають лише білих.
— І ми дамо цим двом так спокійно піти? Дезертирувати, втекти, зрадити компанію?! — репетував Арсен Кралік.
— Заткнися, блазню! — крикнула Ріта. — Тепер уже все змінилось, гнідаків просто винищують. Розійдіться краще добром, бо матимете неприємності.
— Я прощаюся з вами по-доброму, бо саме тут познайомився з Рітою, — сказав розчулено Польда Штрунц. — Якщо можу вам щось порадити, то це єдине — займіться негайно АТ. Виняткова штука, ми з Рітою завдяки їй абсолютно щасливі. — Він підняв перев’язану валізу й повів Ріту до виходу.
— Хотілося б бачити, як двоє таких недоумків пірнають у «глибини власного єства»! — пирснув Арсен. — Скоро вже цей АТ рекомендуватимуть для відгодівлі поросят… Правду я кажу, Тіборе?
— Відчепись ти од мене! — гримнув Тібор, якому вже все остогидло, й, схопивши Мію за плече, повів до ванної.
Польда виніс валізу на сходи, Ріта тим часом перекинулася словом з Леоною й Тіною в передпокої.
— Дівчатка, у цьому звіринці на вас нічого доброго не чекає. На вашому місці, я негайно привезла б додому дітей і розпочала нормальне життя. Тіно, вижени цей набрід і привези малого Томашека.
— Мені б дуже хотілося… — зітхнула Тіна.
— Ви з Польдою справді займаєтесь АТ? — не повірила Леона.
— Так, Польду навчили цього на фабриці, він надзвичайно захопився, тож і я була змушена… Власне, в мене не виходить, я нічого не відчуваю, — зізналася Ріта, — але коли це приносить радість моєму Польді… то я просто заплющую очі й вдаю, ніби почуваюся казково. А мені з ним справді добре, він єдиний чоловік, що досі не бив мене, до того ж привів до себе додому й збирається зі мною нормально жити! — розквітла Ріта й побігла здоганяти свого нареченого.
У кімнаті на брудному килимі сиділи Арсен зі Станіславом. Тримаючи між ногами відра з теплою водою, вони методично набирали її бляшаними кухлями й уливали в себе. З ванної долинало плескання по мокрому тілі — це розважалися Тібор з Мією.
Хто тільки не намагався допомогти останній на всю лікарню рудій медсестрі, Леоні Бімоньовій. Коли вона сьогодні вранці зайшла до ординаторської, на неї вже чекали, крім своїх лікарів, ще п’ятеро, а також лежала непочата пака брошурок АТ.
— Невже це так важко, сестро Бімоньова, встановити контроль над власними емоціями? — стоячи в дверях, гримнув гладкий невропатолог. — Розслабтеся, зосередьтесь і сприймайте все як гру! Викликайте в собі зорові та смакові образи, скажімо, лимон, тільки-но ви його розрізали й відчуваєте, який він соковитий і кислий.
— Або ж уявіть грудочку цукру: квадратну, жорстку й солодку, — перебив його психіатр, якому, в свою чергу, не дав доказати атлетичного вигляду ортопед: