Війна з багатоликим звіром
- Автор: Парал Владімір
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", № 8-10
- Переводчик: Олексій Зарицький
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Війна з багатоликим звіром». Краткое содержание книги:
Над містом Усті у східній Чехії зависла руда хмара, утворена з промислових відходів, диму заводських труб, випарів забруднених річок тощо. Діти й люди похилого віку були евакуйовані з екологічно небезпечної зони в гори, де збереглося чисте повітря. Решта жителів міста піднімаються на боротьбу з рудим смогом, намагаються подолати екологічну кризу. Головні дійові особи (три подружні пари — Рогани, Бімоні й Трнки, 18-річний син Роганів Міхал та подруга Трикової Ріта) під час рудої навали змушені переселитися в одну спільну квартиру. Аморфна хмара смогу згодом обертається на чудовиськ, триметрових монстрів, які починають нападати на людей…
Жінки відтягли їхні безвладні тіла в спальню й міцно поприв’язували до ліжок.
Потім перейшли до квартири Трнків, чекаючи на появу рештки банди — Арсена Краліка й Мії Робової. Налякавши їх можливим контролем, Леона й Тіна, нібито за наказом Тібора, відвели їх до фотолабораторії й замкнули там, а самі повернулися до Бімонів. Обидва чоловіки спали.
— Мені страшно, — прошепотіла Тіна.
— Мені теж. Але тепер вороття немає. — Леона взяла білу книжечку й заплющила очі. — Спробуймо ще раз? — запропонувала вона, коли в кімнаті стемніло.
— Я ввесь час думаю про Тібора. Й про всіх нас. — Тіна дивилась у вікно на сусідній будинок. — Усе вже стало на свої місця. Матері купають дітей, батьки роблять з дітьми уроки, а взавтра всі разом підуть на прогулянку. Мені не треба нічого уявляти, Леоно. Йдеться лише про те, щоб ми жили як люди… А для цього не потрібні жодні брошурки.
— Сподіваюсь, у цьому пересвідчаться й ті двоє, — зітхнула Леона. — Чи не поспати нам трохи?
— Я не засну.
Це почалося пізньої ночі. Чоловіки оклигали від наркозу, почали борсатись у путах і горлати. Ми були змушені позатикати їм роти рушниками.
— А коли нагодуємо? — спитала я.
— Не раніше, як ополудні, — відповіла Леона.
— Може, дати їм хоч попити… Ти ж знаєш, як цей звір мучить людину, коли не дістане хоч трохи води.
— Сядь у сусідній кімнаті й не хвилюйся. Людина може витримати без води тиждень, без їжі — тридцять днів, а ці двоє мають на собі не один зайвий кілограм БЗУ.
Ми просиділи у вітальні до ранку. Леона марно намагалася опанувати АТ, та зрештою відкинула брошуру.
— Їм самим доведеться нам допомогти.
Ми дали слово підійти до них тільки вдень, але щохвилини то Леона, то я підводились і заглядали до спальні. Тібора била пропасниця. Станіслав мовчки напружував м’язи, намагаючись вирватися з пут. Єдине, що ми могли для них зробити, — це обтирати спітнілі обличчя.
Леона трималася краще, без неї я б ніколи не впоралась…
Час збігав. Ми говіли разом з нашими чоловіками й стали майже білими. В суботу зварили манної каші, щоб нагодувати своїх пацієнтів. Коли я вийняла з Тіборового рота кляп, він укусив мене.
— Ет, так не піде! — розлютилася Леона й принесла довгу металеву лінійку. — Негайно їжте кашу, бо заробите! Я не вагатимусь!
Чоловіки проковтнули по дві-три ложки каші й почали скиглити, а потім ревіти. Ми були змушені знову позатикати їм роти.
Криза настала в суботу. Обох чоловіків судомило, пута повпивалися в тіло, постелі були заюшені кров’ю. Леона була змушена вийняти кляпи обценьками, бо чоловіки зовсім собою не володіли. Нам не щастило навіть улити їм у рота молока, воно лилося по їхніх зарослих закривавлених обличчях.
У неділю вранці наші чоловіки прокинулися блідими, слабими, але сумирними.
— Не ображайся на мене, Тіборе, — благала Тіна.
— Тобі слід було попередити мене, — буркнув він.
— Але ж ти ніколи б не дозволив… Я вже не можу дочекатися приїзду Томашека…
— Це я знаю. Дай мені чогось попоїсти!
— Зараз буде готове!
Леона освіжила одеколоном Станіславове обличчя.
— Знаєш, любий, ти мене колись лікував, тож і я оце тобі віддячила, — сказала вона.
— Мені слід було самому це зробити, — промимрив він, заплющивши очі.
Ми нагодували їх манною кашею, напоїли гарячим какао, й вони знову поснули, перш ніж ми встигли їх розв’язати.
— Тепер на нас чекає найтяжче, — зітхнула я.
Ми прийняли душ і віднесли ключ од фотолабораторії інженерові Воячекові, який відповідав за неї.
— Боїмося туди йти, там замкнулися якісь люди, — сказала Леона. — Краще візьміть із собою двох сусідів, бо ті люди поводяться там, як звірі.
З вікна Леониної квартири ми бачили Мію Робову, вона вискочила з нашого будинку й гайнула роз’юшеним снігом, наче здичавіла кішка. За Арсеном Краліком згодом приїхала швидка допомога, і його винесли на ношах.
Найважчі хвилини настали, коли наші чоловіки підвелися з ліжок. Вони були обвішані рештками багатозвіра, до того ж їх мучили голод і спрага — ми вже не в змозі були будь-що їм заборонити.
Тібор і досі хмурився, а Станіслав був блідий від внутрішнього зосередження. Найцікавішим виявилося те, як ці двоє пантрували один одного: якщо котрийсь виходив з кімнати, другий неодмінно йшов за ним, щоб той не зміг напитися. Неділя збігла непомітно. Кожна хвилина самообмеження була маленькою перемогою над собою, а година виграною битвою.
О третій дня, коли Тіна знову, здається, вже вшосте, марно спробувала розповідати йому про зимові види спорту (про які не знала практично нічого), Тібор несподівано зареготав: