Завоювання Плассана

Другого дня Марта не вставала з постелі. Вона ще марила, бачила залізну руку, що вогненним мечем розтинала їй череп. Роза нізащо не дозволила Муре ввійти до спальні. Вона подала йому сніданок на вкритому порохом столі в кабінеті. Муре не їв і тупо дивився на тарілку, коли Роза ввела до нього трьох чоловіків, одягнених у чорне.

— Ви лікарі? — спитав Муре. — Як вона себе почуває?

— Їй краще, — відповів один з прибулих.

Муре машинально відрізав скибку хліба, наче збирався їсти.

— Я б хотів, щоб діти були тут, — прошепотів він. — Вони доглядали б її, ми не були б такі самотні… Вона хворіє з того часу, як поїхали з дому діти… Я теж не дуже добре себе почуваю…

Він підніс до рота шматочок хліба, великі сльози потекли по його щоках. Тоді чоловік, що вже говорив з ним, глянувши на своїх супутників, сказав:

— Чи не хотіли б ви поїхати по ваших дітей?

— Дуже хочу! — вигукнув Муре, підводячись. — Їдьмо зараз же.

На сходах він не помітив Труша і його дружини, які, перехилившись через поруччя третього поверху, блискучими очима стежили, як він переступав із східця на східець, спускаючись униз. Олімпія хутко збігла слідом за ним і вскочила в кухню, де Роза, дуже схвильована, підглядала з вікна. Коли карета, що чекала коло воріт, рушила, Олімпія прожогом, перестрибуючи через чотири східці, кинулась нагору, вхопила Труша за плечі і, не тямлячи себе з радощів, дотягла його танцювати по всій площадці.

— Запроторили! — вигукувала вона.

Марта пролежала в ліжку цілий тиждень. Її мати приходила щодня по обіді, виявляючи незвичайну ніжність. Абат Фожа, його мати, Труші змінялися по черзі коло її ліжка. Навіть пані де Кондамен провідала її кілька разів. Про Муре вже ніхто не згадував. На запитання своєї господині Роза відповідала, що пан поїхав до Марселя. Але коли Марта вперше спромоглася зійти вниз і сісти за стіл, вона здивувалась і почала занепокоєно розпитувати про чоловіка.