Тарзан та його звірі. Тарзанів син
- Автор: Берроуз Эдгар Райс
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан, Веселка
- ISBN: 966-692-891-4
- Переводчик: Олег Владимирович Покальчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Тарзан та його звірі. Тарзанів син». Краткое содержание книги:
Корак збагнув, що його з дівчиною викрито, підхопив Меріем на плечі й побіг до дерева, щоб вихопитися на нього й утекти з селища. Вага тіла Меріем заважала бігти прудко, а сама дівчина бігти не могла — ще не минулося здерев’яніння від грубих мотузок, що так довго обплутували їй ноги.
Якби не це, їм двом утекти було б за іграшки, бо спритність Меріем майже дорівнювала Кораковій, — адже й вона жила на деревах. З дівчиною на плечах Корак не міг і відбиватися. Тому на півдорозі до дерева, збуджені криками й вигуками господарів його наздогнали і почали хапати за ноги селищні собаки, аж поки, врешті, звалили. Коли він упав, гієноподібні сірки чорношкірих кинулися на нього, а доки він підвівся, надбігли чорношкірі. Двоє схопили Мерією, що дряпалася й пручалася, і враз її вгамували — кулаком по голові. З Кораком усе обернулося складніше. Йому знов пощастило вибратися з-під купи собак і воїнів, що навалилися на нього. Він лупцював чорношкірих супротивників праворуч і ліворуч, — на собак не дуже-то й зважав, хіба що найзавзятіша іноді відлітала вбік із скрученими одним порухом його зап’ястя в’язами.
В ебонітово-чорного Геркулеса він відібрав замашну палицю і зразу обернув її проти напасника. А далі супротивники дізналися від білого велетня, чиї опуклі м’язи випиналися під смаглявим оксамитом шкіри, по чім ківш лиха. Він ринувся на них із силою та люттю оскаженілого слона. Корак кидався навсібіч і знай гамселив нечисленних сміливців, що наважувались на двобій. Ставало очевидно, що хіба влучний удар списом спинить погром селища й поверне викрадену полонянку. Але старий Ковуду не міг дозволити, щоб у нього так легко вкрали дорогу здобич — дівчину. Досі вони провадили двобої з білим воїном, тепер же старий відкликав кількох одноплеміндів, які оточили бранку і двох учасників герцю щільним кільцем і лише відбивали наскоки чужинця.
Корак знов і знов кидався на той мур з людських тіл, наїжачений списами. Його напади знов і знов відбивалися, і все нові рани змушували бути дедалі обережнішим. Поступово знесилюючись, він нарешті зрозумів, що самотужки йому Меріем не врятувати.
Зненацька в голові його зринула рятівна думка. Він гукнув дівчину. Меріем уже опритомніла і відгукнулася.
— Корак іде, — крикнув він, — але він повернеться і визволить тебе від Гомагані. До побачення, Меріем. Корак ще прийде по тебе.
— До побачення! — гукнула дівчина. — Меріем виглядатиме Корака.
Не давши супротивникам отямитися, Корак блискавично помчав селищем, одним скоком вихопився на велике дерево і зник між його листям. Навздогін полетіла злива списів, та тільки зловтішний регіт долинув у відповідь із темряви джунглів.
13
Меріем знову зв’язали й під посиленою вартою залишили в хатині самого Ковуду, де вона цілу ніч і ще день крадькома виглядала, чи не йде вже Корак. Дівчина знала, что він знову прийде і таки визволить її. Для неї Корак був майже всемогутнім, він був усім найкращим, найдужчим у її дикому оточенні, взірцем хоробрості й лагідної чуйності. Ніхто досі не віддавав їй щодень стільки любові й уваги. Спогади раннього дитинства Меріем забулися в цій безугавній боротьби за виживання серед грізних джунглів. Коракові частіше доводилося бути диким і нещадним, ніж лагідним і чутливим. Його дикі друзі також не були сентиментальні. Це єднало в битвах і на полюванні. Якщо він вишкірювався і люто гарчав на них, боронячи своє беззаперечне право на впольовану здобич, вони не мали на нього зла в серці, вони поважали його за це, — адже він умів не лише здобувати, а й оберегти здобич.
Та з Меріем він виказував лише людський бік своєї вдачі. До її ніг складалися плоди його зусиль. Здебільшого заради Меріем гарчав він на кожного, хто підходив надто близько до свіжини. Коли він мерз у дощову негоду чи відчував спрагу в посушливі дні, то все ж таки думав насамперед не про себе, а про Меріем; сам зігрівався після того, як ставало тепло їй, вгамовував спрагу тільки після неї, — взагалі, спершу дбав про неї, а вже потім вирушав залагоджувати свої власні справи.
Найкращі хутра прикрашали гарні плечі його Меріем, розкішні хутра вистилали її неповторне ложе. Запашні трави плелися довкола домівки.
Не диво, що Меріем любила свого Корака. Любила, як менша сестра старшого брата, дуже уважного і доброго. Про жіночу любов до чоловіка вона не знала.
І тепер, лежачи в негритянській хатині, вона очікувала Корака. Вона мріяла, порівнювала його з шейхом, своїм батьком, здригаючись на саму думку про старого, похмурого, сивого араба. Навіть чорношкірі дикуни не поводилися з нею так жорстоко. Вона не знала їхньої мови і тому не розуміла, чому її полонили. Вона знала, що, буває, люди їдять людей, і гадала, що її з’їдять, хоч досі від негрів їй не було ані найменшої кривди. Якби ж то знати, що сюди, в це віддалене селище, вирушив посланець із пропозицією до шейха про викуп.