Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Дорогою йому трапився табун слонів на великій лісовій галявині.

Дерева тут стояли надто далеко одне від одного, щоб Тарзанів син міг мандрувати по їхніх гілках, — спосіб; якому він віддавав перевагу не лише тому, що це унезалежнювало від долішніх заростів і давало можливість чудово роззирнутися довкола, а тому, що можна було виявити свою виняткову спритність. Як прекрасно перелітати з дерева на дерево, граючи м’язами, пожинати чудові плоди легко здобутої вправності. Корак був щасливий, коли мчав верховіттями великого лісу, глузуючи з дебелих звірів, які завжди мусили нидіти в темряві й тісняві затхлих боліт. Але тут, на відкритій місцині, де розгойдувався всім тілом і клапав вухами Тантор, мавпич мусив ступати по землі — пігмей між велетів. Побачивши, що надходить непроханий гість, величезний слон підійняв хобот і тихо просурмив застережний сигнал. Його слабенькі очі бігали туди-сюди, але досконалий нюх і чудовий слух першими повідомили, що то надходить мавполюд. Табун неспокійно затупцював, лаштуючись до бою, бо старійшина вчув запах людини.

— Мир тобі, Танторе! — вигукнув Корак. — Це я, Корак Тармангані.

При цих словах старий слон опустив хобот, і табун провадив далі свої медитації[2]. Корак пройшов зовсім близько від ватажка, простягнутий хобот хитнувся в його бік і обережно торкнувся смаглявої шкіри. У відповідь Корак поплескав слона по величезній нозі. Роками він приятелював з Тантором та йото одноплемінцями. З-поміж усього населення джунглів він найдужче любив цих славних товстошкірих велетнів, наймиролюбніших і водночас найстрашніших мешканців тутешніх тропічних лісів. Зграбним сарнам нічого було боятися Тантора, але володар джунглів Нума обминав його десятою дорогою. Корак пробирався поміж слонами, слонихами й слоненятами. Тут і там опускалися хоботи, щоб привітно торкнути його, а одне слоненя так обхопило ему ноги хоботом, аж він упав.

Корак дістався селища Ковуду аж геть по обіді. Тубільці поодинці й купками спочивали в затінку гостроверхих хатин або кількох дерев, що росли просто в селищі. Воїни чатували поруч. Час не найкращий для самотнього виві дувача, що провадить у селищі розшуки Корак вирішив зачекати, аж доки посутеніє. Він би дав собі раду з воїнами, але подолати ціле плем’я і лишитись неушкодженим не міг — навіть заради своєї коханої Меріем. Із своєї засідки в кроні дерева, що росло неподалік, він двічі пильно оглянув селище, принюхуючись до кожного най-слабшого запаху З-поміж різних запахів тубільного селища Корак вирізнив один, легкий і приємний, який засвідчив: Меріем таки тут, в якійсь хатині. Але в котрій саме? Це він знатиме тоді, як смеркне.