Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Якомога щільніш тулячись до стіни, він, проте, ступав зовсім нечутно і крок за кроком наближався до вартового. Ось він уже за спиною в негра, посувається, звиваючись вужем, і коліньми відчуває тепло від чужого тіла. Йому чутно, як негр дихає. Аж дивно, чому цей бовдур досі не відчув його, Коракової, присутності й не здійняв тривоги. Але той сидить собі, не відчуваючи стороннього, так, наче того й немає поруч.

За кожним рухом Корак просувався вперед лише на кілька сантиметрів і знов завмирав. Саме коли він опинився між вартовим і стіною, чорношкірий випростався, смачно позіхнув і потягся, заводячи руки за голову. Корак закам’янів. З наступним кроком він був би вже в хатині. Чорношкірий опустив руки і розслабився. Одвірок був зразу за ним. Раніш негр не раз прихилявся до нього головою, куняючи, і зараз непереборно захотів прихилитися знову, всупереч забороні.

Але замість дерев’яного одвірка, його голова й спина відчули тепло пари людських ніг. З його вуст вихопився короткий здивований вигук, але ту ж мить сталеві пальці блискавично стисли йому горло. Змагаючись з істотою, що схопила його, чорношкірий силкувався підвестися, вирватися, та все марно. Він уже не міг кричати, не міг навіть ворухнутися, наче в залізних лещатах. Ще раз сіпнувся, востаннє… Корак прихилив мерця до одвірка, — в темряві він міг здатися живим, — потім пірнув у чорний морок хатини.

— Меріем! — прошепотів він.

— Кораку! Мій Кораку! — пролунав приглушений, але щасливий вигук.

Хлопець уже розплутував і різав пута, що стягали руки й ноги дівчини. За мить вона вже підвелася, і Корак за руку повів її до виходу. Надворі мрець ніс свою страшну варту. Біля ніг небіжчика крутилась і повискувала одна з селищних собак. Побачивши пару, що вийшла з хатини, вона спочатку загарчала, а тоді вчула запах білого чужинця і зайшлася гавкотом. Воїни біля ближнього вогнища озирнулися в той бік. Не помітити білих втікачів було неможливо.

Корак прожогом гулькнув у тінь хатини, тягнучи за собою Меріем, але запізно. Десь із десяток чорношкірих кинулися з’ясувати, в чому річ. Хлопець спробував був поцілити собаку своїм довгим списом, але той, навчений ухилятися від постійних стусанів, скрутнув убік.

Біганина та вигуки воїнів стурбували інших тубільців, і тепер ціле селище кинулося їм на допомогу. Ось вони знайшли мертвого вартового, а потім хтось хоробріший увійшов до хатини і не знайшов там полонянки. Обидві несподіванки збудили в чорношкірих страх і заразом лють. А що призвідці одразу не знайдено, то лють узяла гору над страхом. Передні, під’юджувані іншими, побігли за хатину — на собачий гавкіт — і вгледіли там білого воїна, що тікав разом із бранкою. Вони миттю впізнали в ньому винуватця численних наскоків на селище і крадіжок, а коли збагнули, що його загнано в глухий кут, стрімголов кинулися в бій.