Двоє під однією парасолькою

Його неважко запам’ятати, вважав Дан, воно в нас спільне. Цирк — наше ім’я. І нехай йому заздрять артисти кіно і театру, будь-хто з яких носить своє, неповторне, вимріяне. А спільного у них немає.

Зробить Дан атракціон — якщо зробить, буде в ньому десяток учасників — ім’я яким Цирк, і незрівнянний Коля, заслужений артист, жонглер із світовим ім’ям, стане не власним прізвищем пишатися, а спільним.

Отак-то…

А чи є сенс робити атракціон?

Випустити новий номер, їздити з ним по містах і селах до тихої старості, до того моменту, коли руки відмовлять, коли ними не тільки булаву — ложку з кашею важко підняти буде, як частенько у жонглерів буває, якщо вони в манежі не дурня клеють, а працюють на совість. А можна і дурня клеїти, публіка добра, не помітить, а помітить — вибачить, ще і в долоні поплескає. Краса, хто розуміє…

Тільки Дану того не зрозуміти: він цей атракціон, як сказано, з училищних часів вимріяв і забути про нього не зможе — не вийде.

Отже, робити?

Авжеж, робити.

Незважаючи на те, що випросив його у фортуни, поплакався у неї на плечі? Чому, власне, випросив? Заслужено отримав, і тепер тільки від тебе залежить удача: чи вистачить сил, уміння, терпіння — все буде гаразд.

Тепер тільки від тебе залежить.

Вдень усе набагато райдужнішим здається: і чорне начебто не таке вже чорне, а біле — більше годі й уявити. Удень думки чистіші, настрій кращий, удень совість дрімати починає, оскільки за ніч не відіспалася, не відпочила. І небо вже не таке низьке, не висить над головою, аж парасольку зачіпаючи, і навіть дощ не дуже мокрий, а коли цей парадокс безглуздим видається, то висловимося по-іншому: не надто холодний, не надто колючий — звичайний весняний дощик. Вдень усі кішки пофарбовані в різні кольори, а твоя сіра таки мерзотниця кішка — совість ніжно муркоче. Але кігтів, зауважимо, не ховає, пробує їх, нагадуючи про себе…