Чаликушу

Я здогадалася, чого він хотів, та прикинулася, буцім нічого не розумію, і хотіла знову проскочити. Але ж треба було щось одказати, і я промовила:

— Але ж цієї ночі немає місяця, ефендім…

— Як немає, панно? — тихо сказав він. — А оце обличчя, що з’явилося переді мною на сходах? Воно, мов рожевий місяць, ніяке місячне проміння не може так причарувати!..

Джеміль-бей ухопив мої руки, його гаряче дихання обпалило мені, лице, і я інстинктивно одскочила назад. Якби не поручні, за які я встигла ухопитися, довелося б мені летіти аж униз. Але я боляче вдарилася головою й мимохіть зойкнула.

Джеміль-бей нишком підскочив до мене. Я не бачила його обличчя, але чула, як тяжко він дихає.

— Даруйте мені, Феріде-ханим… Ви забилися?

«Пусте, тільки облиште мене!» — хотіла я промовити,

а натомість з вуст вирвався приглушений зойк. Щоб стримати його, я притулила до губ хусточку й раптом відчула, що вона вогка. З губи бігла кров. Віконниця була відчинена і в млявому місячному світлі Джеміль-бей, мабуть, теж помітив кров, бо голос його затремтів:

— Феріде-ханим, я поводився низько, як наймерзен-ніша людина на землі. Будьте милостиві, скажіть, що ви пробачили мені…

Після такого гидкого вчинку холодні й поштиві слова молодика повернули мене до свідомості й страшенно розгнівали.

— Ефендім, — одказала я сухим тоном, — ваша поведінка така звичайна. Адже так повелося, що служницям та сиротам іншого й не чинять. Коли я пристала на цю роботу, яка мало чим відрізняється від місця наймички, то передбачила й це. Не бійтеся, я нікому не поскаржуся, тільки завтра знайду якийсь привід, щоб виїхати звідсіля.

Сказавши це, я з байдужим виглядом, спокійно оді-йшла від сходів і зникла за дверима своєї кімнати.

Взяти в руки валізку, забрати Мунісе, зачинити двері й піти — це так просто. А куди?.. Минуло вже три дні, а я все ще тут… Настав час розповісти те, чого я соромилася писати навіть у своєму щоденнику.

В Каршияка я приїхала перед вечором, коли вже споночіло. Звичайно, краше було б дочекатися ранку, але й це було неможливо.

Того сумного вечора в будинку було повно гостей. Решітбей-ефенді з дочками хотіли показати всім свою хатню вчительку, ніби це була щойно куплена цяцька. Всі позирали на мене прихильно і навіть, як мені здалося, дещо жалісливо. Я трималася скромно й чемно, як того вимагало моє місце тут, та намагалася справити на всіх гарне враження. Несподівано у мене закрутився світ, і я знепритомніла. Я вже ледь пам’ятаю, як сіла скраєчку стільця й, намагаючись утримати на губах розгублену усмішку, на якусь хвильку, а може, й на менше, заплющила очі.

Решіт-бей, його доньки та гості захвилювалися. Сабагат принесла склянку води й дала мені ковтнути. Ми обидві усміхалися, ніби це був жарт.

Якась стара пані посміхнулася:

— Пусте. Це, мабуть, подіяв лодос [91]. Ой ці теперішні панночки! Нервові, зманіжені..: Ледь зміниться погода, як вони вже в’януть і хиляться, мов троянди.