За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Гаразд, я все це врахую. Дякую вам за пересторогу і інформацію.

— Мене звуть Петром, — подаючи мені руку, сказав незнайомець і пішов назад до другого бараку.

Поки цей Петро оповів мені про все те зверхстрахіття, то група Роню випустила зі своєї кабінки Федора. Я хотів було зараз же його розпитати про те, як там вони з ним обходились, але Федір вийшов від них зовсім зламаний і на мої питання тільки мовчки махнув рукою, щоб пішов геть від нього. Мені стало дуже, дуже прикро, що Федір так легко зломився під погрозами тієї банди.

Пізніше виявилось, що та банда в третьому бараці в лівому під'їзді робила підкоп і що Івана Довгого вони також залучили до роботи в підкопі. Отже ж вони звинувачували Юрка Якимчука і Федора за те, що вони, слідкуючи куди щезає Іван Довгий, слідкували за їх роботою над підкопом, а по суті про підкоп ми нічого не знали і не цікавились такими справами. Нам шкода було тільки Івана Довгого, що він дався завербувати в ту банду.

Незадовго моє ставлення до тієї банди і їх до мене стало відоме майже всім політв'язням у нашому лагері. То тут, то там окремі люди почали підходити до мене і оповідати про жахливі злочини тієї банди. Один чоловік підійшов до мене біля їдальні і сказав:

— Он гляньте на того чоловіка, що йде в сірому кашне, це німець з Наддніпрянщини, оце вчора з нього зняли чоботи.

— Хто зняв з нього чоботи? — з обуренням запитав я.

— А ви підійдіть до нього і самі спитайте, — відповів незнайомець.

Я відразу підійшов до показаного мені німця і, відкликавши вбік, запитав:

— Хто у вас відняв чоботи?

Німець допитливо глянув на мене, подумав, а тоді сказав:

— Я ж вам не оповідав про те, що в мене відняли чоботи.

— Ні, але мені про це інші сказали.

— Знаєте що, біс з ними із тими чобітьми. Я тих людей знаю давно, а тому я радив би вам обходити їх десятою дорогою і не розпитувати мене про ті чоботи, так буде краще як для вас, так і для мене, — сказав німець.

— Коли вони вас усіх встигли отак сильно стероризувати, чому у всіх такий переляк?

— Коли б ви побули з ними хоча б один рік, то тоді б узнали, де береться страх, — відповів мені німець і перелякано розглянувшись кругом, швидко відійшов від мене. Із їдальні вийшло троє каторжан і, підійшовши до мене, сповнені обурення, сказали:

— Що це робиться? Вчора нехватило цукру, сьогодні не дали смаженої риби. Ми зверталися до старшого повара з цього приводу, а він нам відповів:

— Я б вам радив не піднімати шуму за ту рибу і цукор, бо це може погано кінчитись для вас. Зрозуміло?