Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
З'явилася згорблена постать, досить схожа на новоспеченого маршала Бріссака; у першу мить Анрі подумав, що це він і є. Але саме за ту мить постать увійшла в тьмяне коло світла, і він побачив незнайоме, чуже обличчя — навіть не чуже, а наче не з цього світу. Очі погаслі, риси нечіткі; між білими патлами та бородою теж щось біліло, але якесь безтілесне, і здавалось, торкни його рукою — і все зникне. А шкода було б.
— Мене звуть Олів'є,— почувся примарний голос. Анрі помітив, що поява іще дужче згорбилась і що вона видимо боїться. Ну, а страх — це останнє з почуттів, що їх будь-коли виявляли духи. Та й справді, перед чим іще їм тремтіти! А ця поява, що назвала себе Олів'є, тремтіла.
— Забирайся геть! — гукнув Анрі не стільки зі злості, скільки випробовуючи появу. І вона справді відповіла:
— Не можу. Я прикутий до цього палацу.
— Дуже шкода, — відказав Анрі так само різко, хоч і не втямив, які це загадкові сили могли прикувати когось до спустошеного Лувру. — І давно ти тут?
— З незапам'ятних часів, — зітхнула примара. — Спершу недовгі літа втіх, а потім — нескінченна спокута.
— Кажи ясніше, — зажадав Анрі, якому стало просто-таки моторошно. — Коли ти маєш що мені відкрити, то висловлюйся зрозуміло.
Мара на ім'я Олів'є впала навколішки — правда, обережно й нечутно, і все ж той рух очевидячки був зовсім не примарний: просто жалюгідна людина спустилась у своєму впокоренні ще на один щабель, — і заскиглила зразу:
— Величносте! Пощадіть мої похилі літа. Яка вам користь із того, що ви накажете мене повісити? Меблі ж не повернуться. Я й так уже довго й тяжко караюся за те, що не досить чесно порядкував у вашому Луврі.
Анрі все зрозумів — і заспокоївся.
— Отже, це ти спустошив палац, — сказав він. — Гаразд. Ти крав, ти все нишком поспродував; так і будемо вважати. Але я хотів би ще знати, як це робилось, а головне — яким це чином такого шахрая настановили управителем палацу королів Франції.
— Тепер я й сам дивуюсь, — відповіла, не підводячись, жалюгідна поява. — Та коли мені надали цю посаду, всі були згодні з тим, що обрано такого достойного чоловіка, котрий завжди вправно порядкував власним майном. Усі думали, що він убереже від збитків і корону Франції. Я й сам заприсягся б у цьому. Величносте! Я не був шахраєм, тільки, на жаль, на собі звідав, як стають ним.
— І як же?
— Є кілька причин.
— Мабуть, три?
— Так, справді, три. А звідки ви знаєте, величносте? — Олів'є перебив сам себе ще жалібнішим скиглінням, а тоді благально підніс угору обидві долоні.— Я не можу довше стояти на кінчиках пальців однієї ноги й на коліні другої, бо це неприродна постава, а я до того ж ледь не помираю з голоду. Страх перед зашморгом ось уже стільки років приковує мене до цього покинутого замку та до його найглибших підвалів. Здебільшого я не важусь і світло світити, бо воно може пробитись у шпаринку, а добувати якусь їжу скрадаюсь тільки ночами. — І показав наочно, як він скрадається: на всіх чотирьох. Вигляд у нього був зовсім собачий. Із цього найнижчого щабля впокорення він промовив: — А як я колись, багато років тому, вперше з'явився сюди, то ходив гордо випростаний попереду цілого полку служників, і мені були довірені незліченні багатства. Ось тут стояв стіл з чистого золота, з ніжками в подобі лап, а замість пазурів — рубіни. А в оцьому простінку па килимах було п'ятьма тисячами перлин вигаптувано картину — весілля Самсона й Даліли[51], а також подвиги Геліогабала[52].— Оповідаючи, колишній повелитель палацу перебігав до певних місць на всіх чотирьох, але напрочуд моторно: видно було, що він давно вже не пересувається інакше.
— Годі! — звелів Анрі.— Встань!
Біла грива над підлогою затрусилась, паче па пуделі, але старий підвівся, хоч і похитуючись.
— Ну-бо, старигане, — підбадьорливо мовив Анрі,— відкрий мені свої таємниці!
Він мав надію, що цей божевільний хоч дещицю зі зниклих скарбів заховав у закутках та всяких важко приступних підземеллях Лувру; Анрі пригадав, що й сам мусив вишукувати тут різні таємні схованки, коли йому йшлося про життя і смерть. Та божевільний сказав щось інше зовсім несподіване:
— Величносте! Я спіткав вас у темряві самого, втікаючи від нашого придворного, бо він уже помітив моє світло. Певне, ви бачили в цій пітьмі давніх знайомих. Повернувся колишній двір. Повітря наситилось парфумами дам та кавалерів, а до них домішувались пахощі з кухні. Великі смолоскипи лили червоне світло на всю буйну розкіш зал та покоїв.
51
Самсон і Даліла — герої біблійної легенди: могутній богатир і його зрадлива коханка. Дізнавшися, що сила Самсона в його густому волоссі, Даліла, поки він спав, обстригла його й видала ворогам філістимлянам. Зв'язаному богатиреві вороги викололи очі. Однак, коли у Самсона відросло волосся, він знову відчув велику силу й голіруч зруйнував храм філістимлян. Сотні їх загинули під руїнами.
52
Геліогабал — римський імператор, що правив з 218-го по 222 рік. Установив у Римі фінікійський культ бога Сонця. Незважаючи на молодий вік, вирізнявся дикою жорстокістю і розбещеністю.