Літа зрілості короля Генріха IV

На вході тислися цікаві. Кмітливий господар певен був, що витягне в короля принаймні по золотому за кожну шкуру, впущену в яму. Проте переконався, що тут є людина, яка краще за нього знається на грошових розрахунках: отой показний королівський слуга-дворянин. Цей пан де Роні вперто торгувався, аж поки не зійшлися приблизно на справжній вартості шкур. Чинбар здивовано чухав потилицю, а глядачі сміялися з нього. Король, що доти мовчки працював, нарешті махнув рукою, щоб усі замовкли, і, миючи руки та одягаючись, звернувся до присутніх:

— Люди добрі, я ось тут скуштував нового ремесла і мушу визнати: не дуже воно в мене виходило, бо всяке діло на початку трудне. Та, звісно, й не збиравсь я вчити вас, як слід за всіма правилами чинити шкіру. Ні, я хотів тільки показати вам, чому нашої французької шкіри, колись так високо цінованої в усій Європі, ніхто більш не купує. Причина тут у тому, що після нескінченної міжусобної війни, коли панував безлад і безробіття, чинбарі можуть знайти тільки таких нікудишніх підмайстрів, як оце я. Мій майстер Жером таких більш не найме, бо вони йому всі шкури за водою пустять. Правда, майстре?

— Величносте, золоті ваші слова, — підтвердив чинбар, бо вирішив, що тепер час і шанобу показати. — І звідки лишень така особа, як ви, може знати про ці простацькі справи?

Aнpi знав про них від свого щирого слуги, а той уже вивідав їх хтозна й як. Хист до всього господарського у вояка Роні був надзвичайний, і король вирішив користатися з нього; тому ж то вони вдвох отак по-чудному навідували людні вулиці. Король нишком моргнув своєму слузі, а тоді ще раз звернувся до людей.

— Дітки! — сказав він цього разу. — Дітки, пам'ятайте про добру славу наших ремесел! Адже ви б хотіли відкладати в панчоху дзвінкі екю, га?

Вони відповіли «так» — іще трохи нерішуче. А король допитувався далі:

— А попоїсти добре, дітки? Хіба не любите? Щоб у неділю курка в горщику.

Тепер люди засвідчили свою згоду вже гучнішими голосами. Дві бідні жінки вигукнули: «Хай живе король!»

— А мій народ хай добре їсть, — відказав він. — Ви маєте синів? — допитувався далі.— Великі вже? І що вони роблять?

І дізнався, що хлопці не роблять нічого, «бо ремесла зійшли нінащо».

— Бо ваші сини не вчаться! Де вони? Ану, сюди їх! — звелів король, а що хлопці справді були серед юрби глядачів (а де ж би ще — як на цій вулиці народився, то й товктимешся тут), то король незабаром доручив їх майстрові. Ще й по голівках погладив. Від цього — і ні від чого більше — обидві матері аж заплакали. Інші жінки підхопили, і вся ця сценка вийшла б надзвичайно повчальна та зворушлива, якби Роні з чинбарем ізнов не почали торгуватись дуже вперто щодо плати за хлоп'ячу науку. Нарешті слуга короля таки вручив гроші чинбареві— широким жестом, блиснувши самоцвітами в перснях. Король іще нагадав майстрові, щоб давав хлопцям удосталь білого хліба й вина; а коли виявляться зовсім незугарні до роботи, то половина плати за науку лишається майстрові, а другу половину хай поверне до Лувру.