Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— А третя? — спитав Анрі, бо Арманьяк замовк і взявся за щось інше. — Ти ж сказав, що причин три.
— Так, є ще одна, — підтвердив дворянин повільно, викресавши вогонь і засвітивши кілька воскових свічок. — От добре, що ваші достойні міські старшини свічечок принесли. Огляньтесь-но довкола, величносте. Ви за весь день ще й не роззирнулися по своєму Луврському палацу.
Анрі послухався — і нарешті помітив, що кругом пустка. А й справді, хіба серед своєї бентежної й багатолицьої радості ним уже давно не володіло таке почуття, ніби він і тут, і не тут? Це Лувр — але порожній, спустошений; ось у чому він пересвідчився, разом з паном д'Арманьяком походивши скрізь по лунких галереях та сходах. У кімнаті старої королеви Катерини Медічі першим погляд його впав на ту скриню, де звичайно сиділа Марго, його Марго, встромивши носа в якийсь оправлений у шкіру фоліант. Але він зразу переконався, що та скриня — тільки видиво, створене мигтінням свічки та його спогадом, а насправді там порожнє місце.
Як більшість колишніх мешканців палацу, так і його покої були мертві. Ось до цього колись у давній-давній день увійшли двоє в чорному й розгорнули на столі аркуш паперу з зображенням розпиляного черепа, а мати юного Анрі недавно померла від отрути, і та, кого він вважав отруйницею, сиділа навпроти нього. Стола вже нема, тож нема й усього іншого. Найяскравіше минуле блідне, коли не стало скрині й стола. Але загляньмо ще в одну кімнату: там високий камін іще підпирають кам'яні постаті Марса й Церери роботи майстра на ім'я Гужон. Їхній вигляд викликає в пам'яті ту гру, що колись відбувалася тут. Із примарних глибин піднімається картярський стіл з моторошною партією в карти. Тоді з-під карт без кінця точилась і точилась кров; то був знак для гравців, і всі вони вже на тому світі, і не знайдеш тепер ні карт їхніх, ні їхньої крові.
Ось тут між гобеленами, яких уже нема, горлаючи, гупав йогами Карл Дев'ятий, оце вікно, на якому вже нема завіс, він зачиняв, щоб не чути крику мордованих. Від своєї Варфоломіївської ночі він тікав у шаленство. Він удавав із себе буйного божевільною на всьому шляху по палацу, що був шляхом через пекло. Труп на трупі — друзі й вороги, де ви? Де поділась Марго? Коли нема перекинутих крісел і нема гаптування, жовтого з фіалковим, яким отут були накриті два юнацькі трупи, що лежали один на одному, — тоді, певне, всього цього й не було? Без декорації нема й вистави; сумнівна стає й історія, коли місце дії спустошене. «Я й радію, і не можу повірити, що я справді тут», — ця думка снувалась у голові в самотнього короля, коли він, тримаючи перед собою недогарок свічки, все повільніше, все тихіше ходив, а краще сказати — скрадався попід стінами.
Його єдиний живий супутник спустився в старе подвір'я, прозване Луврським колодязем, щоб розшукати в кухнях когось із челяді й, можливо, добути щось на вечерю. Він час від часу підбадьорливо погукував знизу, бо Арманьякові сьогодні дуже не подобався душевний стан його владаря, і він будь-що хотів дістати й принести йому вина. Анрі справді було недалеко до галюцинацій. У великій галереї він відчув сильний протяг. У тьмяних рамах давно не відчиняних вікон йому являлись примарні обриси людей; він розрізняв кавалерів і дам колишнього двору, що тислися там, аби подивитись на круків. Хмара птахів, шелестячи крильми, спустилась у Луврський колодязь; їж скликав принадний для них запах, і, тільки-но смеркло, вони накинулись на здобич.
Видиво розпливлось, коли Арманьяк гукнув знизу, що він неначе вгледів смужечку світла в котромусь із далеких вікон. Якщо й це йому тільки привиділось, тоді він пошле когось із сторожі біля брами, — не може ж його владар лишитись без келиха вина в такий вечір!
— Потерпіть ще трохи, величносте!
Та ні, в цю хвилину терпіння було найостаннішою з з якостей його владаря. Він раптом рвучко обернувся: наближалися чиїсь скрадливі кроки, майже нечутні навіть для такого слуху, як у нього. Його попередило скоріш якесь інше відчуття — як він гадав, те саме відчуття минулого, що явило йомупостаті придворного товариства давнини. Та духів треба зустрічати так, як і живих. Хто дасть їм узнаки, що має їх за щось інше, тому вони справді можуть дошкулити. І він, високо піднявши недогарок, відважно став чекати, хто ж там з'явиться.