Літа зрілості короля Генріха IV

— Пане канцлере, — питав він приятеля пані де Сурді,— чи вірити мені, що я справді тут?

Він отямився аж тоді, коли з'явились засвідчити йому пошану кілька високопоставлених членів Ліги. Він відповідав їм різко, а тоді повернувся до них спиною, і всі надміру поквапно вирішили, що кожен дістане по заслузі. Але той спалах гніву був просто відлунням невтримної радості. Вже через кілька годин Анрі прийняв такі вияви покори, що не могли бути щирими: міські старшини принесли йому хмільного меду та свічок, нарікаючи на свою бідність, і він похвалив їх принаймні за добре серце. А передусім послав гінця навздогін папському легатові, щоб той повернувся. Нехай легат вимагає чого хоче, — вірний син церкви й на коліна перед ним стане, і погодиться виявити будь-які, навіть найнеймовірніші, знаки покори.

Одначе прелат у щільно зачиненій кареті поїхав далі. Чи наздогнали його спішні гінці короля, того вечора в Лувр не повідомлено. Палац стоїть посеред столиці, сьогодні король узяв владу в свої руки. Завтра новина прогримить на весь світ, у ці нічні години звістка летить по всіх його шляхах; завтра велич короля сповнить помисли всіх людей, ця нагорода за його труди розворушить усіх. Ніщо начебто не встоїть перед його ім'ям, слава його буде найгучніша на всій землі,— але під безнастанним дощем, по розгрузлнх дорогах, що всі, як відомо, ведуть до Рима, їде, їде, віддаляючись, щільно зачинена карета.

Король Анрі у своєму Луврі бачив її ніби навіч — маленьку, як комашка, але видну виразно. І ця повзуча тваринка виявиться швидшою від окриленої Фами, богині слави. Куди б не долетіло ім'я короля, вона вже буде там. «Щоразу, як при дворах чи серед народів заговорять: «Король Франції вже у своїй столиці, він узяв у руки владу», — ті ж таки голоси заперечать: «А Рим його не визнає». І вийде, що нічого не відбулося, що я насправді зовсім не тут». За звичкою він казав усім, хто до нього з'являвся: «Я до нестями радий, що я вже тут», — та це були тільки слова.