Літа зрілості короля Генріха IV

З усього, що сталось того дня, — а сталося немало, — король Анрі жадав тільки одного, жадав палко й невідступно й хотів будь-що його побачити. Він піднявся на браму Сен-Дені й став біля вікна. Третя година вже надходить. Чому ж не йдуть іспанці! Ага, йдуть уже! Ступають повільно, несучи капелюхи в руках. Усі мовчать, очі в усіх похнюплені. Це найпихатіші зі смертних, вони вважали безсмертними коли не самих себе, то свою державу. Нехай вони й раніше втрачали міста, але з жодного ще не відступали так, як із цього, — без бою, просто тому, що їхній час минув і їхній володар зрікся їх.

Дощ сіявся на них. Вони не згинали спин; на возах вони везли своє майно — невелике, бо вони ніколи не крали. Їхні численні діти невесело дріботіли за ними, їхні собаки позвішували вуха. Одна жінка гукнула з воза: «Покажіть мені короля!» Довго дивилась па нього, тоді на весь голос закричала: «Добрий королю, великий королю, я молитиму в бога щастя для тебе!» Отака горда була іспанка. А в щільно зачиненій карсті від'їздив папський легат. Король хотів був помахати йому вслід рукою, але й сам поки що не зрозумів, чому рука, вже піднята для іронічного жесту, спинилась. Герцог де Феріа, худий, суворий, вийшов з карети, щоб віддати належну переможцеві шану. Він з гідністю вклонився і, дерев'яно ступаючи ногами, пройшов повз короля, перше ніж той спромігся на слово. Іспанські солдати знов оточили герцогову карету. Решта війська були неаполітанці, німецькі ландскнехти й валлони — скорочений реєстр підданців всесвітньої держави. Командири останніх чот напружено повернули голови до короля, коли той вигукнув:

— Вітайте вашого владаря, але більш не повертайтесь! — А тихіше, для тих, хто стояв коло нього, додав: — Бажаю йому видужати.

Всі засміялись.

Анрі стримував свою радість, щоб вона не переродилась у щось інше; він не довіряв собі. «Коли наше життя має якусь мету, нам не дано знати, яку саме, і ми ніколи не досягаємо її. Та однаково — ми стоїмо на брамі, а іспанці йдуть геть». Він з великою приємністю відчував, що про мочив ноги. Це ж іспанцям доведеться всю далеку дорогу тюпати в промоклих черевиках. «Мабуть, погожі дні були, коли ви простували сюди з півдня, загарбували моє королівство, таборились у моїй столиці? Я був ще дитиною, коли вперше почув, що на світі є вороги, і моїми ворогами були ви. А тепер бачите мою сиву бороду? Важко мені жилось через вас. А втім, це тільки як подумати, то важко, але завдяки чесному ворогові я півжиття прожив весело й без вагань. А сьогодні я отримав нагороду; хоч і натрудився за неї в десять разів більше, ніж хтось, та я її отримав. Ідіть же, і хай вам щастить, чесні вороги!»

Погляд його затуманився, і він аж спіткнувся на сходах, ідучи вниз. У Луврі на нього чекали справи, та він сказав:

— Я п'яний від радості. Що там ви говорите?

Він довго мовчки ходив туди й сюди по галереї, тоді раптом зупинився й гордо пройшовся ніби на дерев'яних ногах, опустивши уявного капелюха. Так, він передражнив сповнений гідності й смутку уклін герцога де Феріа. Присутні зрозуміли — і не схвалили цього. А Анрі до кінця дня твердив, ніби не тямить, де він.