Майстер і Маргарита
- Автор: Булгаков Михаил Афанасьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Микола Білорус
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Майстер і Маргарита». Краткое содержание книги:
Через кілька секунд далеко внизу, в земній чорноті, спалахнуло нове озеро електричного світла і підвалилося під ноги літунки, але воно тут же закрутилося гвинтом і провалилось у землю. Ще кілька секунд — і знов таке саме видиво.
— Міста́! Міста́! — прокричала Марґарита.
Після цього разів зо два чи зо три вона бачила під собою тьмяні зблиски якихось шабель, що лежали в розкритих чорних футлярах, і зметикувала, що це ріки.
Повертаючи голову вгору і вліво, літунка милувалася тим, що місяць шалено летить над нею назад у Москву і водночас дивовижно стоїть на місці, так що на ньому виразно проступав якийсь таємничий, темний — чи то дракон, чи то горбоконик, гострою мордою звернений до залишеного міста.
Тієї миті Марґариті сяйнула думка, що, по суті, вона даремно так несамовито жене щітку. І що вона позбавляє себе змоги бодай дещо розгледіти як слід, повною мірою насититися польотом. їй щось підказувало, що там, куди вона поспішає, її почекають і що нема сенсу їй нудьгувати від такої шаленої швидкості й висоти.
Марґарита нахилила щітку щетиною вперед, так що хвіст її піднявся догори, і, набагато уповільнившись, пішла до самої землі. І це сковзування, як на повітряних санках, вниз принесло їй найбільшу насолоду. Земля піднялася до неї, і в безформній досі чорній гущі позначилися її таємниці та приваби під час місячної ночі. Земля підійшла до неї, і Марґариту вже обдавало пахощами зазеленілих лісів. Марґарита летіла над самісінькими туманами росяного лугу, потім над ставком. Під Марґаритою хором співали жаби, а десь удалині, чомусь гаряче хвилюючи серце, шумів потяг. Марґарита невдовзі побачила його. Він повз повільно, як гусінь, сиплючи в повітря іскри. Обігнавши його, Марґарита пройшла ще над одним водним дзеркалом, в якому проплив під ногами другий місяць, ще знизилась і пішла, ледь-ледь не зачіпаючи ногами верхівки величезних сосон.
Важкий шум розпорюваного повітря почувся позаду й почав здоганяти Марґариту. Поступово до цього шуму чогось, що летить, як набій, долучивсь і чутний на багато верст жіночий регіт. Марґарита озирнулася і побачила, що її доганяє якийсь складний темний предмет. Доганяючи Марґариту, він усе більше виразнішав, стало ясно, що це хтось летить верхи. А зрештою він і цілковито вималювався. Уповільнюючи лет, Марґариту наздогнала Наташа.
Вона, гола-голісінька, з розвіяним за вітром волоссям, летіла верхи на гладкому кнурові, який затис у передніх ратицях портфель, а задніми на одчай душі молотив повітря. Час від часу зблискувало і гасло в місячному світлі пенсне, яке спало з носа і летіло коло кнура на шнурі, а капелюх усе зсовувався кнурові на очі. Добре приглянувшись, Марґарита впізнала у кнурові Миколу Івановича, і тоді регіт її загримів над лісом, змішавшись із Наталчиним гиготінням.
— Наташко! — пронизливо закричала Марґарита. — Ти намастилася кремом?
— Серденько! — колошкаючи своїм вереском заснулий сосновий бір, відповідала Наташа. — Королево моя французька, адже я і йому намазала лисину, і йому!
— Принцесо! — плаксиво прогорлав кнур, ускач несучи вершницю.
— Серденько! Марґарито Миколаївно! — кричала Наташа, скачучи поряд з Марґаритою. — Зізнаюсь, я взяла крем. Таж і ми хочемо жити й літати! Простіть мене, повелителько, а я не повернуся, ні за що не повернуся! Ах, добре, Марґарито Миколаївно!.. Сватався до мене. — Наташа почала тицяти пальцем у шию кнура, який конфузливо сопів, — сватався! Ти як мене називав, га? — кричала вона, нахилившись до вуха кнурові.
— Богине! — завивав той. — Не можу я так прудко летіти! Я папери можу важливі розгубити. Наталю Прокопівно, я протестую.
— Та ну тебе до біса з твоїми паперами! — виклично регочучи, кричала Наташа.
— Що ви, Наталю Прокопівно! Нас ще почує хто! — благально горлав кнур.
Летячи галопом поряд з Марґаритою, Наташа, регочучись, розповідала їй про те, що відбувалося у віллі після того, як Марґарита Миколаївна вилетіла поверх воріт.
Наташа призналась у тому, що, не доторкнувшись більше до жодної з подарованих речей, вона поскидала з себе одіж і кинулась до крему і негайно вимастилася ним. І з нею сталося те, що і з її господинею. В той час, як Наташа, сміючись з утіхи, милувалася перед дзеркалом своєю чарівною красою, двері розчинилися і перед хатньою робітницею станув Микола Іванович. Він був збуджений, у руках тримав сорочку Марґарити Миколаївни та власного свого капелюха і портфель. Побачивши Наталку, Микола Іванович очамрів. Трохи оговтавшись, весь червоний як рак, він ознаймив, що вважав за свій обов’язок підняти сорочечку й особисто принести її…