Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
І раптом... Ми так і заклякли... З-за могили з темряви на нас дивилися великі зелені очі. Над очима стирчали ріжки... І потім (навіть тепер я не можу спокійно це згадувати) звідти долинув нелюдський, несамовитий, нестямний крик... Такого крику я не чув ніколи в житті.
Наступної миті...
— А-а-а!..— Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричали ми обоє,— це точно.
Ми не бігли, ми летіли, майже не торкаючись ногами землі... Такої швидкості, мабуть, не знала наша Ва-сюківка за всю свою багатовікову історію.
Ми влетіли у двір до Яви (він був ближче) і, зачинивши хвіртку, підперли її дровинякою.
Можете сміятися, але тої ночі ми спали у собачій будці. Спали, притиснувшись з обох боків до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що міг і самого чорта загризти. І як не переконували ми один одного вранці, що ми два йолопи, що то був звичайнісінький кіт, що саме коти інколи так несамовито кричать,— про повторний нічний похід на кладовище годі було й говорити. Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи і нікому слова не сказали про нашу пригоду.
Незабаром почалися дощі, потім зима, і «Запорізька Січ» на вигоні розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколісного велосипеда льодовий самокат, і втрачений авторитет повернувся до нас.
Але після тої ночі я сказав собі: «Павлушо, ти ніколи більше не підеш уночі на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, і тобі зовсім не треба, щоб ти почав тіпатися і заїкатися від страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тіпаються і заїкаються».
Та, бачите, не минуло й року, і от я знову збираюся вночі на кладовище.
І хоч, як завжди, при самій лише згадці про ту ніч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собі: «Треба йти, Павлушо. Якби це було потрібно особисто тобі, ти б нізащо не пішов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. І ти підеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку ціну».
Я чую, як поряд зі мною зітхає Ява, і знаю, що він думає про те ж саме.
Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тіткою. І хоч двері в їхню кімнату зачинені, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусідньому будинку почують, бо вікна розчинені. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хороші, добрі й лагідні. Дядько — передовик виробництва (на Дошці пошани висить) і майстер спорту. А тьотя такі коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони...
ІЇІ-ш! Стривайте! Починається. От послухайте!
— Хррр-у-у-у... аур-ур-урррр... хрррррау-ав-ав-аввв... сь-сь-сью-у-у... хрррря-а-а... хр-хр-хр-хр-пфу-у-у.
Поснули!
Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тіткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього діла, вони, певне, були б чемпіонами світу!
Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують...
Ми виходимо на балкон. Дістаємо з-під ящика ще вдень заховану вірьовку, прив'язуємо до поруччя. Тільки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Бозре збав! Просто ми змушені спуститися з балкона по вірьбвці. Бо через двері вийти неможливо — нема кому за нами замкнути.
Та й тітка на ніч ключ до себе в кімнату забирає.
Другий поверх — зовсім невисоко.
А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлів на вірьовці понакручували, щоб легше.
Всі вікна темні, лише на п'ятому поверсі світяться два, мов очі будинку. Там миготять постаті і чується музика,— мабуть, справляють новосілля (дядько з тіткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок біля Пе-черського мосту). І від того, що зовсім поряд люди не сплять, а веселяться, нічна наша мандрівка здається мені вже не такою страшною і надзвичайною.
Додає мені духу ще й те, що у кишені я міцно стискаю пістолет — стартовий пістолет дядька. Після довгих роздумів і вагань ми вирішили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскільки ми твердо вирішили бути чесними, ми написали дядькові листа і поклали замість пістолета. Ось цей лист:
«Дорогий дядю Гришо!
Вибачте і не сердьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Він нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцію. Може, й не вернемось. Тоді шукайте наші тіла у підземеллях Лаври. Інакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов'язково повинні повернути одному чоловікові його річ. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодіїв.
Про всяк випадок прощавайте.
Павлуша. Ява.