Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
А костюм мій новий перешліть тоді мамі.
Ява.
А мого велосипеда хай оддадуть двоюрідному брату Володі.
Павлуша».
Що не кажіть, а уночі в Лавру, до тих могил, до мерців усяких лячно йти. І так не хочеться віддалятися од тих двох вікон освітлених, від музики тієї веселої. Але треба поспішати!
Ми сіли на порожній і якийсь самотній трамвай, що одразу швидко (вдвічі швидше, по-моєму, ніж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилізли на площі Слави — там, де Вічний вогонь і могила Невідомого солдата. І пішки пішли до Лаври.
Ми зайшли у знайомий Вальчин двір (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собі — десятий сон бачить!).
Пройшли за флігель і стежечкою, що гадючилася серед чіпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Різдва Богородиці. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. І що це за властивість така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створіннями, що ворушаться там, ладні от-от кинутися на вас. Навіть місця, вдень веселі й світлі, здаються вночі страшними й зловісними. А що вже казати про кладовища, церкви, підземелля — куди й удень не дуже весело заходить.
Раптом, наче сповіщаючи комусь про наш прихід, бемкнув з неба дзвін. Раз... Другий... Третій... Ми спинилися, оглядаючись у страшну темінь. Дзвін глухо забивав у серце крижані цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..
— Го... годинник на Лаврі... дванадцяту б'є! — пошепки догадався Ява.
Ми пішли далі. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихіше, майже безгучно — наче хотіли, щоб не почув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спині і потилиці було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви і торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити з е л е-н і о ч і.
Коли ми вже були майже біля брами, у кущах щось враз зашурхотіло, метнулось, зойкнуло. Ми присіли, зіщулилися, втягнули голови в плечі. І я так стиснув пістолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механізм у тому стартовому розрахований на спортсменів і такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишені. Пропали б тоді мої хороші шевйотові штани.
Минула хвилина. Ніхто не нападав. «Це, певно, хтось із Будчиних друзів»,— вирішили ми, повитягали голови з плечей і розправили плечі.
«Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося,— подумав я,— треба йти, карбуючи крок, і сміятися...» Але ноги не послухали мене і по пласких каменях склепистого підворіття Дзвіниці на Дальніх печерах пішли знов-таки по-котячому тихо і безгучно. А сміх так глибоко застряв у мене всередині, що я сам навіть його не почув. Зате я почув інше. З-за надгробка на могилі генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:
— Та перестань... Раз уже так — заведем і все... Ніхто вже не прийде... Не змогли просто вийти з дому і все. Точно...
Голос був знайомо-хлоп’ячий, але не Будчин.
— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподівано голосно і різко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.
— Га?! — ніби перелякано гакнули за надгробком. І на тлі неба над кам’яною брилою з'явилося три голови.
— А... це вже ви,— почувся голос Будки, в якому звучало (як мені здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче він чекав когось іншого.
Вони вийшли з-за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помітили ще у кодлі (він був найменший), і високий худорлявий хлопчина... у чорній масці,— мабуть, «чувак». Я мимохіть здригнувся — що не кажіть, а чорна маска уночі, та ще й у такому місці, справляє нехороше враження. Як бачите, мені доводилось здригатися майже щохвилини. «Якщо далі так піде, то я скоро буду безперестанку тіпатися, як у лихоманці. Треба взяти себе в руки»,— подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собі в руки.
— Ліхтарики у вас є? — спитав Будка.
— Нема,— озвався я.
— Це погано,— сказав Будка.
Звичайно, погано, ми й самі знали. Але в нас справді не було ліхтариків. Як на зло, той «динамічеський», що я колись подарував Яві, зіпсувався, а «батареєчного» ми якось по дурості не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такі нічні пригоди!) і в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сірників. Але хіба порівняєш сірники з ліхтариком!
— Ну, гаразд, у нас є, якось обійдемося,— мені здалося, що Будка був навіть радий, що у нас нема ліхтариків.
— Ходімо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обійшли фортечний мур. Попід самим муром збігали вниз дерев'яні вузенькі сходи з поруччям. Над сходами нависли віти дерев, темно було, хоч в око стрель, і здавалося, що ми спускаємось у самісіньке пекло.