Тринадцята легенда
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-343-555-8
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тринадцята легенда». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої легенди», але й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла при народженні.
Мені вже доводилося бачити схожу ложку. А. Ангел. Ангелове поле — Енджелфілд. Таку ложку мала не лише Еммеліна, а й Аврелій.
Тулячись до стіни й висмикуючи гілки з волосся, я пробралася назад крізь чагарники. Кіт дивився, як я струшувала з рукавів та плечей уламки гілочок і сухе листя.
— Ходімо додому? — запропонувала я йому.
І кіт із задоволенням приєднався до мене.
Містер Дрейк не зміг знайти мені Естер. Зате я сама знайшла Еммеліну.
Вічні сутінки
У своїй кімнаті я записувала почуте від міс Вінтер; у парку я блукала; у спальні гладила кота і тримала подалі свої кошмари, намагаючись якомога довше не спати. Місячна ніч, коли я побачила в саду Еммеліну, сприймалася тепер як сон, бо небо знов облягли хмари, і ми вкотре занурилися в нескінченні сутінки.
Після розповіді про смерть Хазяйки та Джона-копача від історії міс Вінтер повіяло ще більшою загадковістю. Невже Еммеліна — ця бентежна постать із парку — виштовхнула драбину з-під Джона-копача?.. Лишалося тільки чекати подальшого розвитку подій.
А тим часом грудень набрав сили, і примара, що витала під моїм вікном, щоразу ставала дедалі виразнішою. Її близькість породжувала відразу, а віддаленість краяла серце; кожна її поява збурювала в моїй душі вже знайоме поєднання страху і туги.
Якось я прийшла до бібліотеки раніше за міс Вінтер (вранці чи увечері — не знаю, бо ранок і вечір тепер стали схожими, немов близнюки) і стояла біля вікна. Моя бліда сестра притисла свої пальці до моїх, полонила мене благальним поглядом і затуманила скло своїм холодним диханням. Щоби з нею поєднатися, мені залишалося тільки розбити шибку.
— Що ви там побачили? — пролунав позаду голос міс Вінтер.
Я повільно обернулася до неї.
— Сядьте, — гаркнула вона на мене, а потім кинула, звертаючись до служниці: — Джудіт, підкиньте, будь ласка, дров у камін і принесіть цій дівчині щось поїсти.
Я сіла.
Невдовзі Джудіт принесла мені какао і грінки.
Міс Вінтер вела далі свою розповідь, а я тим часом підхарчовувалася.
— Я допоможу вам, — сказав Амброс.
Але чим він міг зарадити? Він же був ще хлопчина. Тож я відштовхнула його й послала по доктора Модслі, а поки хлопець ходив, зробила собі великий кухоль гарячого солодкого чаю. Я думала про неприємне і думала швидко. Перш ніж у кухлі лишилися тільки розварені листки чаю, сльози мої висохли. Настав час діяти.
Коли з'явилися лікар і хлопець, я вже встигла приготуватися до їхнього приходу. Щойно зачувши кроки біля будинку, я вийшла з-за рогу їм назустріч.
— Бідолашна Еммеліно! — вигукнув лікар, наблизившись до мене зі співчутливо простягнутою рукою, немов збирався обійняти мене.
Я ж зробила крок назад, і він здивовано зупинився.
— Еммеліна? — в його очах промайнула непевність. — Аделіна? Це неможливо! Просто неймовірно! — Ім'я завмерло в нього на вустах. — Перепрошую, — затнувся лікар, так і не здогадавшись, хто перед ним.
Я не стала допомагати йому подолати конфуз. А натомість заплакала.
Але не своїми справжніми слізьми. Мої справжні сльози — а я мала багато справжніх сліз, повірте, — я заощаджувала на майбутнє. Сьогодні увечері, завтра або колись найближчим часом я залишуся на самоті і плакатиму годинами. За Джоном. За собою. Я плакатиму вголос і гучно, я несамовито верещатиму, як у дитинстві, коли тільки Джон і міг мене заспокоїти, погладжуючи своєю пропахлою тютюном і парковими рослинами рукою. Це будуть гіркі сльози на перекривленому стражданням обличчі, а під кінець — якщо він настане — замість очей я матиму червоні розпухлі щілини.
Але то були мої особисті сльози, не для цього чоловіка. Сльози ж, якими я винагородила його за доброту і співчуття, були фальшивими. Вони призначалися для того, щоб відтінити мої зелені очі, як діаманти відтінюють смарагди. І цей хитрий прийом спрацював. Якщо ошелешити чоловіка зеленими очима, то він впаде у такий гіпноз, що й не помітить, як ці прекрасні зелені очі шпигують за ним.
— Боюся, що вже нічим не зможу допомогти містерові Дігенсу, — сказав лікар Модслі, підводячись після огляду Джонового тіла.
Так дивно було чути справжнє прізвище нашого садівника!
— Як же це сталося? — він поглянув на балюстраду, де працював Джон, а потім схилився над драбиною. — Невже запобіжна клямка зламалася?