Тринадцята легенда

Я поклала листа у шухляду, потім вдягла пальто і рукавички.

— То що, ходімо? — гукнула котові.

Він побіг за мною спочатку сходами вниз, а потім надвір, і ми пішли стежиною вздовж будинку. То тут, то там чагарники, що підходили майже впритул до стіни, змушували стежку відхилятися вбік; мало-помалу, майже непомітно, вона взагалі вела геть від будинку, до схожих на лабіринт приманок парку. Але я не піддалася цій легкій спокусі і все одно пішла навпростець. Ліворуч була стіна будинку, попереду — дедалі густіші кущі, через які мені доводилося продряпуватися, докладаючи неабияких зусиль. Їхні вузлуваті пагони норовили вхопити мене за литки; мені довелося замотати шарфом обличчя, щоб не поколотися. Спочатку кіт супроводжував мене, але потім зупинився, настрашений гущавиною заростей.

А я вперто йшла далі. І таки знайшла те, що шукала: вікно, майже повністю заплетене плющем. Між цим вікном і парком була така гущавина вічнозеленого листя, що світла, яке з нього йшло вночі, ніхто б і ніколи не помітив.

Усередині за столом біля вікна сиділа Еммеліна, сестра міс Вінтер. Напроти неї я побачила Джудіт. Вона просовувала ложку із супом крізь скалічені губи нещасної. Несподівано Джудіт зупинилася і, не донісши ложки до рота Еммеліни, поглянула, як мені здалося, просто на мене. Та вона не могла мене помітити: надто вже густими були зарості. Але дотик мого погляду вона, напевне, відчула. Після паузи, що тривала усього кілька секунд, Джудіт повернулася до своєї справи і продовжила годування. Але за цю мить я встигла помітити одну дивну особливість тієї ложечки. Срібну ложку прикрашала видовжена літера А у формі стилізованого ангела.