Тринадцята легенда

Але я ніскілечки не сумнівалася, що цей ремонт триватиме до нових віників.

І хлопець з'явився. Він був вищий за Джона і ширший у плечах. Запхавши руки в кишені, чоловіки трохи постояли, погомоніли про справу, і парубок узявся до роботи. Він копав розмірено і неквапливо; ритмічне гепання лопати об ґрунт нервувало мене. «І навіщо він нам здався? — хотілося спитати мені. — Він же такий самий чужинець, як і решта».

Але — через якісь невідомі мені обставини — для Джона цей хлопець чужинцем не був. Може, тому, що він прийшов із Джонового світу, світу чоловіків, світу, про який я не мала жодного уявлення.

— Він хороший хлопчина, — знов і знов повторював Джон у відповідь на мої настирливі запитання. — Трудяга. Багато не питає, зате багато працює і не базікає.

— Але, крім язика, він ще й очі має.

Джон знизав плечима й відвернувся, намагаючись не показувати свого занепокоєння.

— Я ж не вічний. Ніщо не вічне, — нарешті мовив він і зробив непевний жест рукою, наче намагаючись охопити і будинок, і його мешканців, і все життя. — Якогось дня настануть зміни.

— Зміни?

— Ти ж ростеш, незабаром станеш дорослою. Невже ти думаєш, що все залишиться таким, як було? Бути дитиною — це одне, а бути дорослою…

Не встиг він договорити, як я пішла геть. Я не бажала знати, що означає бути дорослою.

Еммеліна була у спальні — зривала блискітки з елегантного вечірнього кашне для своєї колекції скарбів. Я сіла поруч із нею. Сестра настільки захопилася своїм заняттям, що навіть не помітила, як я увійшла. Її пухкі конічні пальці хапали прикрасу і безжально шарпали, доки та не відривалася. Потім Еммеліна кидала блискітку до скриньки. Робота копітка, забарна; але ж у моєї сестри все життя було попереду! З незмінним виразом на обличчі знущалася вона з беззахисного шалика. Погляд — зосереджений і водночас замріяний. Губи стулені в тоненький шнурочок. Час від часу повіки опускаються, затуляючи зелені зіниці, а торкнувшись нижнього краю, відразу ж здіймаються, демонструючи незмінно зелені очі.

Цікаво, невже і я так само гарна? Авжеж, бо я бачила у дзеркалі, що мої очі не гірші за очі Еммеліни. Я знала, що в мене така сама копиця червоно-рудого волосся, що кучерявиться на потилиці. А ще я знала, як задивлялися на нас люди під час наших нечастих прогулянок, коли ми з Еммеліною, в однакових сукнях, тримаючись за руки, з'являлися на Стрит. Та все одно я не схожа на сестру, еге ж? На моєму обличчі не буває такої млявої зосередженості. Навпаки — на ньому майже завжди невдоволена гримаса. Я то сердито кусаю губи, то невдоволено відкидаю за плече пасмо волосся, то дратуюся від нетерплячки. Такою спокійною й сумирною, як Еммеліна, я ніколи не буду. На її місці я б відривала блискітки зубами!