Тринадцята легенда

Віддаючи належне його розумінню і співчуттю, я перехилилася через стіл і конфіденційним тоном сказала:

— А тут іще з моїм дядьком не все гаразд… та вам же доводилося мати справи з Чарльзом Енджелфілдом, ви не можете не знати. З ним теж досить важко. — І я поглянула на містера Ломакса дуже чесними, щирими і широко розкритими очима. — Тому, відверто кажучи, мені дуже приємно, що я врешті-решт маю нагоду поспілкуватися з розумною людиною.

Правозаступник пригадав плітки про енджелфілдських сестер, які йому доводилося чути. Згідно з цими плітками, одна з двійнят була несповна розуму. Що ж, виснував він, зате з другою все гаразд.

— Мені теж дуже приємно, міс… е-е-е… Вибачте, нагадайте, будь ласка, як звали вашого батька.

— Марш — ось його прізвище. Але ми звикли, що нас величають по матері. Двійнята Енджелфілди — саме так нас звуть у нашому селі. Містера Марша ніхто не пам'ятає, тим паче ми. Адже нам так і не довелося його побачити. А стосунків з його родиною ми не підтримуємо. Я навіть часто думаю: а чи не варто нам змінити прізвище офіційно?

— Це можна. Чому ж ні? Насправді це робиться досить просто.

— Чудово. Зміну прізвища ми з вами обговоримо іншим разом. А сьогодні — про справи…

— Так, звичайно. До речі, хотів би вас заспокоїти стосовно похорону. Наскільки мені зрозуміло, ви не знаєте, коли повернеться ваш дядько?

— Мабуть, не скоро, — сказала я, і це більш-менш скидалося на істину.

— Вам не варто перейматися. Або ваш дядько приїде вчасно і сам відшкодує всі витрати, або від його імені це зроблю я, а всі справи з ним владнаю після його повернення.

Я зобразила на обличчі полегшення і, не дожидаючись, поки містер Ломакс встигне відійти від приємного усвідомлення того, що зняв величезний тягар з моєї душі, закидала його десятками запитань, які стосувалися одного: що трапиться, коли дівчина у моєму становищі, з недієздатною сестрою на руках, матиме нещастя назавжди втратити свого опікуна?

Кількома словами правник змалював мені ситуацію, і мені відразу ж стало зрозуміло, до яких заходів мені слід буде вдатися, у якій послідовності і як швидко.

— Але не думаю, що вам доведеться пройти через усе це, — підвів риску містер Ломакс, наче виправдовуючись, що перестарався, змалювавши все в похмурих тонах, і тепер намагаючись три чверті чорної фарби забрати назад. — Певен, що дядько ваш за кілька днів повернеться, ось побачите.

— Дай Боже! — поглянула я на нього, сяючи фальшивою надією.

Ми були уже у дверях, коли містер Ломакс пригадав найголовніше.

— До речі, він залишив адресу?

— Ви ж знаєте мого дядька!

— Я так і думав. Але ж ви хоч приблизно знаєте, де він зараз?

Мені дуже сподобався містер Ломакс, але я без вагань збрехала йому. Так було треба.

— Так, тобто… ні.

Він прискіпливо і серйозно поглянув на мене.

— Бо якщо ви не знаєте, де він…