Тринадцята легенда

Рот міс Вінтер то широко роззявлявся, то кривився в гримасі — гримасі болю, який несила було терпіти, який уже не вміщався всередині і рвався назовні.

— Заспокойтеся, — сказала я Джудіт. — Мені вже доводилося бачити цю болісну агонію.

Підсунувши крісло, я сіла біля міс Вінтер.

— Тихо, тихо… годі… — Обійнявши її однією рукою за плечі, другою я взяла її долоні. Наче огорнувши Віду Вінтер власним тілом, я схилилася над її головою і повторювала: — Усе гаразд, біль минеться. Тихенько, дитинко, тихенько. Ти не сама.

Я заколисувала й заспокоювала її, не перестаючи шепотіти чарівні слова. Це не я їх придумала. Це були слова, що їх казав мій батько. Слова, які — я була певна — допоможуть Віді Вінтер, бо вони завжди допомагали мені.

— Тихенько, — ледь чутно видихала я, — це минеться, я точно знаю.

Конвульсії не припинилися, але крики мало-помалу вгамовувалися. Міс Вінтер судомно ковтала повітря.

— Ти не сама, — повторювала я. — Я з тобою.

Нарешті вона стихла і втулилася головою в мою щоку.

Пасма її волосся торкалися моїх губ. Я відчувала нерівномірне тріпотіння її подиху. Долоні міс Вінтер, які я тримала у своїй руці, були дуже холодними.

— Ось так, ось так. Усе гаразд.

Кільканадцять хвилин ми просиділи мовчки. Я вкутала плечі міс Вінтер у шаль і заходилася розтирати її закляклі руки. Обличчя Віди Вінтер здавалося жахливим, спустошеним: крізь розпухлі повіки вона ледь могла бачити, а сухі губи порепалися. Синець на голові позначив місце, яким вона вдарилася об стіл.

— Він був доброю людиною. Дуже доброю. І любив вас.

Письменниця повільно кивнула головою. Її рот затремтів. Може, вона щось намагається сказати?

І знову її губи заворушилися…

Що? Запобіжна клямка?

— Це ваша сестра витягла запобіжну клямку?

Це запитання могло б здатися жорстоким, але тієї ночі, після того як потік сліз змив геть усі шаблонні умовності, така прямота була цілком доречною.

Мої слова змусили Віду Вінтер скривитися від болю, але коли вона заговорила, в її голосі не було й тіні сумніву.

— Ні, це була не Еммеліна. Це була не вона, ні, не вона.

— Хто ж тоді?

Міс Вінтер міцно-міцно заплющила очі і почала гойдатися то в один, то в інший бік, заперечливо хитаючи головою. Такі рухи я часто спостерігала в тварин у зоопарку, коли вони скаженіли в неволі. Побоюючись нового нападу, я знову пригадала, як мене втішав мій батько, коли я була малою. І я стала тихо і лагідно гладити волосся міс Вінтер, доки вона, заспокоївшись, не поклала голову мені на плече.

Ось тепер Джудіт могла вкласти її спати. Сонним, схожим на дитячий, голосом Віда Вінтер попрохала мене побути з нею; тож я залишилася стояти навколішках біля її ліжка, дивлячись, як вона засинає. Час від часу нещасна здригалася уві сні, і на її обличчі з'являвся вираз страху; коли це траплялося, я тихенько гладила її волосся, поки повіки не переставали злякано тремтіти і вона знову не поринала у спокійний сон.