Безмірна залежність

Залишок дня я провела в чудовому настрої, адже виявилося, що Ілля пам'ятає про мене, навіть коли збирається в дорогу. Все ж я в черговий раз переконувалася, що сама вигадую собі проблеми і треба, нарешті, вірити йому беззастережно.

Близько десятої години вечора Ілля мені зателефонував.

— Ой, стільки голосів навколо. Ти де? — запитала я.

— В аеропорту! — крикнув Ілля.

Але був всього лише вівторок.

— О, ні! Ти вже їдеш?

— Ага, звичайно! Їду, блін, — роздратовано відповів Ілля, — я забув паспорт!

— Жартуєш? — я розсміялася.

— Ні! Оце я ідіот! Лох, дурень! Тільки що мені довелося купити квиток на завтра! Я витратив зайвих двісті євро тільки через свою безвідповідальність!

— Мені дуже шкода, Ілля. Але, напевно, так мало статися. Це на краще.

— Як я міг, Маковцева, як я міг? — простогнав Ілля в слухавку.

— Якщо чесно, то це весело, — я не втрималася і розсміялася.

— Весело? — вигукнув Ілля, але його голос пом'якшав. — Наді мною всі сміятися тепер будуть.

— Так ти не кажи нікому.

— Скажу, нехай порадіють. Ох, який же я злий на себе! У мене в чемодані ковбаса! Що мені робити, аби вона не зіпсувалася? Розпаковувати валізу, дістати її і покласти в холодильник, а вранці знову пакувати речі?

— Навіщо? Просто постав валізу на балкон, на вулиці ж холодно, там ковбаса не зіпсується.

— О, точно, — сказав Ілля здивовано. До чого ж безпорадний він зараз був. І на нього я колись злилася? Тепер все остаточно прояснилося: Ілля дійсно вічно витав у хмарах, жив у своєму світі. Ображатися на нього за його мовчання, відсутність повідомлень, дзвінків було безглуздо — він робив це не спеціально, просто він такий.

Весь час, поки Ілля їхав додому, ми говорили. Він потребував моєї підтримки. Саме мені він зателефонував у цей момент, бо знав — я завжди його підтримаю.

— Зараз дещо тобі надішлю, — сказав він, і через декілька секунд я побачила фото його нових черевиків: вони були синіми, незвичний колір.

«О, вони в твоєму стилі», — написала я, і Ілля мені передзвонив.

— Тобі сподобались?

— Так, дуже. У Тюмені всі будуть у захваті. Вони зимові?

— Ні, звичайно, зимові набагато дорожчі, а ці ще й гарні. Ти знаєш, що може мене зараз хоч якось заспокоїти?

– І що ж?

— Вигляд твоїх прекрасних грудей.

Я розсміялася.

— Добре, надішлю тобі перед сном.

— А я тобі. Я ще одну фотосесію для тебе влаштував, доки збирався в аеропорт.

— О, буду чекати з нетерпінням. Рада, що ти повеселішав.

— Та яке там! Я дуже злий! Все ж правильно зробив, що не поклав у валізу сир.

— Сир? — здивувалася я.

— А я нічого не казав? Мені сестра дала сир дуже дорогий з цвіллю, щоб я батькам відвіз. Але у нього такий специфічний запах, що я не ризикнув взяти його з собою, щоб не було неприємного запаху навколо мене. Зараз би мені точно довелося розпаковувати валізу, аби дістати його, а так просто винесу на балкон.