Людина без властивостей. Том I

Велика Австрія, всесвітня Австрія — ось на яку думку, мовляв, навів її в цю щасливу хвилину його ясновельможність; оце і є та вінчальна ідея, якої досі так бракувало паралельній акції… Палкою повелителькою-пацифісткою стояла красуня Діотима перед своїм ясновельможним приятелем. Граф Ляйнсдорф іще не важився відмовитись від своїх заперечень, але вже знов захоплювався полум’яним ідеалізмом і широтою поглядів цієї жінки й розмірковував, чи не вигідніше все ж таки залучити Арнгайма до розмови, ніж одразу відповісти на ініціативу з такими прикрими, можливо, наслідками.

Арнгайм непокоївся, здогадуючись про зміст тієї розмови й не маючи змоги на неї вплинути. Його з Ульріхом обступили учасники засідання, яких цікавила особа цього пруського Креза, й Ульріх саме сказав:

 — Є тисячі професій, в яких люди цілком розчиняються; там увесь їхній розум. Та якщо від них зажадати чогось загальнолюдського, спільного для всіх, то зостануться, по суті, лише три речі: глупство, гроші й, у найкращому разі, невиразні спогади про релігію!

 — Цілком слушно, релігія! — переконливо вкинув Арнгайм і поцікавився в Ульріха, чи не вважає той, що релігія вже повністю, з корінням зникла… Він так гучно наголосив на слові «релігія», що це мимоволі почув граф Ляйнсдорф.

Тим часом його ясновельможність, схоже, уже досяг компромісу з Діотимою, бо вона підвела його тепер до гурту, який враз тактовно розпався, й граф заговорив до Арнгайма.

Ульріх раптом завважив, що лишався сам, і закусив губу. Бозна навіщо — чи то щоб згаяти час, чи то щоб не почуватися покинутим — він почав пригадувати, як їхав на це зібрання. Його взяв із собою граф Ляйнсдорф; як людина сучасна, той мав автомобілі, але воднораз не цурався й традицій і вряди-годи користувався також парою розкішних гнідих, яких тримав разом із кучером та чотиримісною бричкою; цього дня його ясновельможність, віддаючи розпорядження дворецькому, вирішив, що на установче засідання паралельної акції подобає їхати такими двома чудовими, уже майже історичними створіннями. «Це — Пепі, а це — Ганс», — пояснив дорогою граф Ляйнсдорф; перед очима витанцьовували горби гнідих крупів, а коли одна з голів, що ритмічно покивували, поверталася вбік, з морди злітала піна. Важко було зрозуміти, що відбувалося в самих тваринах; видався погожий ранок, і вони бігли. Корм і біг — лише ці дві великі конячі пристрасті, мабуть, і були відомі Пепі й Гансу, якщо врахувати, що вони були вичищені й про любов знали не як про конкретний потяг, а тільки як про переливи якогось серпанку, що легеньким осяйним туманом іноді повивав картину їхнього світу. Кормова пристрасть зберігалася в мармурових яслах з ласощами — вівсом, у годівниці з соковитою пашею, в брязканні оброті об кільце й зосереджувалась у квасних пахощах теплої стайні, пряний, густий дух якої голками пронизувало глибоке, насичене аміаком відчуття самих себе: тут — коні! Трохи інакше, мабуть, стояла справа з бігом. Тут бідна душа ще пов’язана з табуном, де жеребця-вожака попереду або й усіх одразу зненацька охоплює якийсь потяг до руху, і стадо кидається назустріч сонцю й вітру; бо коли тварина самотня й простір на всі чотири боки їй відкритий, то нерідко її череп проймає несамовитий дрож, і вона мчить, куди очі бачать, поринає в страшну свободу, однаково порожню що в тому напрямку, що в тому, й нарешті розгублено спиняється, і її приманюють мискою вівса. Пепі й Ганс були коні добре об’їжджені; вони бігли щодуху, б’ючи копитами осяяну сонцем, обставлену будинками вулицю; люди були для них сірою масою, від якої не йшла ні радість, ні страх, строкаті вітрини крамниць, вичепурені, в яскравих барвах жінки — неїстівними латками лугів, капелюхи, краватки, книжки, діаманти вздовж вулиць — пустелею. Лише два острови-мрії — стайня й клус — здіймалися над цією пустелею, і часом Пепі й Ганс жахалися, мов уві сні чи в грі, якої-небудь тіні, притискалися до дишла й, знов підбадьорившись від смалкого удару батогом, вдячно скорялися віжкам.