Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

Ці слова супроводжувалися голосними вигуками присутніх: підносили догори срібні чаші з вином, пили, розливаючи по вусах і бородах, сміялися і цмокали від задоволення. Правда, Агал перехопив кілька недружніх поглядів, але чи варто звертати увагу на якісь погляди, коли сам Скіпур п’є за твоє здоров’я, а поруч сидить наречена, ні, вже кохана жінка.

Агал відчув, що хміль ударив йому в голову, й рішуче відсунув чашу. Йому доводилось бачити п’яних греків, які не пам’ятали навіть, як захмеліли. Вино підступне, воно веселить, але й робить буйним, навіть зовсім дурним, а ніхто й ніколи не мусить побачити його таким, тим більше сьогодні…

Учта була в розпалі, вино лилося рікою. Пили, їли, базікали, хвалилися кіньми, овечими отарами, мисливськими подвигами й перемогами над ворогом.

Зійшов місяць, і косі тіні від кибиток потягнулися в степ. Агал узяв Савію за руку, і вони зникли непомітно, всі вже забули про них і не бачили нічого навкруги.

Савія сквапно піднялася сходами до кибитки, подала руку Агалові, але той постояв ще трохи, милуючись місячним світлом і мерехтливими вогнями смолоскипів. Нарешті пішов за Савією, але не побачив дівчини. Зазирнув усередину кибитки — сліпушки тьмяно освітлювали її, Савія тримала щось у витягнутій руці, Агал ступив до неї і побачив, що дівчина розглядає себе в гладко відшліфованому спижевому дзеркальці. Почула Агалові кроки, відкинула дзеркальце й стояла, опустивши руки, очікуючи.

Агал обійняв Савію. Вона затремтіла й палко притиснулася до нього…

Вже тиждень, як вони переправились через Гіпаніс і просувалися на північний схід до великих Борисфенових каменів.

Агал ніколи не був там, але Савія позаторік бачила камені й казала, що, певно, нема нічого на світі страшнішого, ніж ревуча вода, яка кидається на пороги, намагаючись прибрати їх зі свого шляху, проте так і не може подолати.

Старі люди розповідали, що колись дуже давно бог Папайос розгнівався на Борисфен і вирішив перепинити його одвічний плин до Понту Евксинського. Знайшов у високих Західних горах величезні кам’яні брили й кинув їх у річку, вона запінилася й розлилася степом, Борисфен довго борсався, кидаючись на кам’яну стіну, а вельбучний бог Папайос сидів на березі й реготав з нього. Але зрештою Борисфен все ж пробив проходи між кам’яними брилами, розштовхав їх і знову поніс свої води до моря.

Проте й досі не вщухає боротьба води й каменю. Папайос поклявся, що не прибере брили, поки непокірний Борисфен не попросить помилування, однак уперта вода ніколи й ні в кого не просила пощади, котить і котить свої води над порогами, стираючи їх, реве, лаючи Папайоса і зневажаючи його.