Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

Замислившись, Агал не помітив, як на килимок поруч нього опустилася Савія, притулилася, та Агал не був у настрої й відсторонився. Нараз Савія мовила таке, що він ледь не підскочив на килимку:

— Я знаю, чому саме Сорат послав своїх людей стріляти в тебе.

— Й мовчиш?!

— Бачиш, ні…

— То чому ж?

— Сорат хотів, щоб Скіпур віддав мене за його сина.

Агал зневажливо посміхнувся: колись він бачив Соратового сина — хлопець одного віку з ним, але мало не Соратова копія: низенький, кривоногий, огрядний і круглолиций, обличчя завжди улесливо-усміхнене й лиснюче від поту.

— Тебе — такій жабі? — запитав недовірливо.

— Так, жабі… — скривила губи Савія.

Агал скочив на ноги. Стояв, випнувши груди, високий, стрункий, мускулястий, і голосно реготав — зневага й зверхність були в цьому реготі.

Нараз подумав: але ж Сорат має нелічені табуни і його влада — мало не царська…

І все ж не царська, вирішив з полегшенням. Але на сьогоднішній випадок треба зважити, і стріли, що лежать на землі, перша пересторога.

— Нікому жодного слова! — наказав Савії.

Так, поки треба затаїтися, нехай Сорат гадає, що ніхто нічого не знає, нарешті настане час і він поплатиться за свою підступність.

Розгнівавшись, Агал рішуче затер свій малюнок, не до цього зараз: мистецтво розслаблює, а він мусить стати обачливим і хитрим, навіть жорстоким, лише тоді упорається з Соратом.

Та хіба тільки з Соратом? Либонь, не один вельможа гнівається через те, що Скіпур нарік його своїм спадкоємцем, сплять і бачать себе царями, а тут — юнак, який нічим не проявив себе, до того ж, певно, просякнутий грецьким духом. Три роки в Ольвії не могли минути даремно — кому потрібне його мистецтво, карбовані чаші? Все можна купити за золото, головне — споконвічні звичаї, прадідівські устої, і горе тому, хто порушить їх.

Жорстока зморшка залягла біля Агалових вуст: він доведе, що народився справжнім скіфом, і горе тому, хто насмілиться стати йому напереп’ят!

Агал витягнув із шкіряних піхов гострого довгого ножа, прицілився й метнув у кибитку, що стояла кроків за тридцять. Ніж застряг у дошці на палець: так, рука в нього тверда і око зірке — нехай вороги стережуться.

Ця думка принесла полегшення, простягнувся, поклавши голову на коліна Савії, — жінка попестила йому обличчя м’якими долонями, й ця ніжність повернула Агалові гарний настрій: зрештою, якщо бути обережним, особливих підстав для хвилювання нема.

Минув ще тиждень. Тепер Борисфен був на відстані триденного переходу, далі табуни й отари не йшли: тут починалися володіння скіфів-хліборобів — вони платили Скіпурові данину, і той оберігав їх від ворожої навали.

Після обіду до Агалової кибитки прискакав царський гонець і передав, що Скіпур хоче побачити племінника. Буланий десь оступився і шкутильгав, Агал сів на невисоку, але швидку гніду кобилу, її не міг наздогнати найпрудкіший жеребець. Вона випередила Вовранового коня одразу на два-три корпуси, хоч пастух і скакав на високому й гарячому вороному жеребці — коні летіли, аж ковила стелилася під ними.