Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

Пастух повернувся, схопив щось темне, що звисало з кінського крупа, кинув Агалові під ноги. Буланий захрипів і став дибки. Агал приборкав жеребця, нахилився, розглядаючи вовчу шкуру.

— Як ти його? — поцікавився.

Замість відповіді пастух підняв довгого батога з зашитим у кінці каменем.

— Наздогнав і… — Він змахнув батогом — справді грізна зброя в умілих руках.

— Молодець, — похвалив Агал. — Як звати?

— Вовраном.

— Я не забуду тебе.

— Випробуй мене, — попросився пастух. — Ніхто краще за мене не стріляє з лука.

— Добре.

Вовран стягнув з голови повстяну шапку.

— Я вірно служитиму тобі.

Агал зиркнув на пастуха й зрозумів, що той каже щиро.

— Завтра знайди мене, — наказав.

Він відпустив вудила, й буланий одразу пішов учвал — далі від страшного вовчого запаху.

Степ лежав рівний, лише де-не-де з неглибокими вибалками. Небо на сході почервонішало, зорі зблідли, й легкий свіжий вітерець дув в обличчя. Агал притримав жеребця, випростався й сидів вільно, ритмічно похитуючись і пильно вдивляючись у степ. Скіпур казав, що курган за третім вибалком ліворуч… Він уже проминув вибалок, а могилі, все не було…

Нарешті побачив горбок на обрії, а може, не горбок, а хмарка опустилася край неба?..

Зовсім поруч засквирив якийсь степовий птах, закугикав пронизливо, буланий невдоволено скосував туди, і туг Агал побачив курган зовсім близько: височів над степом справді, як низька хмарка, й трави та бур’яни хилиталися під ранішнім вітром на його вершині.

Агал повільно об’їхав курган, що підіймався над степом зухвало, наче й не був творінням людських рук, а народився разом з вибалками, озерцями та річечками, які пересихали в літню спеку. Скіпур казав, що під ним лежав його прадід, може, саме той, що заманював війська царя Дарія в степові безмежжя, доки вороги самі не зрозуміли марноту своїх сподівань. Знесилених персів скіфи били, як хотіли, поки вороже військо не побігло з припонтійських степів. Сам пихатий цар Дарій втік одним з перших, так і не збагнувши причини поразки свого найчисленнішого в світі, раніше непереможного війська.

А що тут незрозумілого? Хіба можна перемогти степ звірів, які живуть у ньому, птахів? А скіфи також частин., степу, отже, і могила, насипана ними, одвічна — без неї і кам’яної баби на щополку не уявити степу, як не уявити його без вічних скіфських димних багать, кінських табунів і рипучих кибиток.

Агал зіскочив з коня й повільно піднявся на вершину кургану. Сонце вже вийшло з-за обрію, висіло над степом, здавалося, нижче від нього. Звідси відкривався такий простір, що Агалові раптом забракло повітря, він відчув, що стоїть у самісінькому центрі землі, що зараз він вищий за всіх, може, рівний з богами. Варто поворухнути руками, і злетить у прохолодне прозоре ранішнє небо. Тіло справді стало легким, немов розчинилося в повітрі, лише тепер Агал зрозумів, для чого його предки насипали у рівному степу такі високі могили. Що може бути краще, ніж вдивлятися з висоти в степову широчінь, перемовлятися з ковилою, типчаком і тонконогом, усіма степовими травами, які дають життя цьому безмежжю?..