Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Капітан Хаблак #3
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]». Краткое содержание книги:
У відомого археолога під час творчого вечора зникла знайдена ним у скіфському кургані срібна чаша. Починається складний пошук, в результаті якого міліція з допомогою громадськості знаходить безцінний скарб і знешкоджує зграю добре законспірованих грабіжників.
Повість «Два денних рейси» присвячена викриттю працівниками міліції розкрадачів соціалістичної власності.
Кибитки посувалися степом повільно, там, де трава була краща, зупинялися на день чи два, але таких зупинок ставало все менше, було спекотно, степ вигорів, і коні та худоба ледь знаходили собі їжу.
Агал полюбляв вставати рано, коли небо тільки світлішало й зорі ще сяяли на ньому. В такі години легко дихалося й скупа ранішня роса холодила ноги.
Хлопець різко свиснув, підкликаючи буланого жеребця. Коня підгодовували зерном, і він рідко коли відходив далеко від кибитки, визнавав в Агалові господаря і з радістю виконував його забаганки. Мало не одразу Агал почув у відповідь іржання — жеребець біг швидко, й грива розвівалася на вітру.
Агал загнуздав коня, кинув на нього легку повстяну попону, мало не простягнувся на теплій спині, і жеребець поніс його легкою риссю степом, туди, де край неба світлішав і з-за обрію незабаром повинно було викотитися сонце
Проминули табун. Коні ліниво паслися на пожухлій траві, а пастух, побачивши Агала, наблизився і, зіскочивши з низькорослої кобили, поштиво вклонився.
— Як справи? — запитав його Агал, просто так, щоб запитати щось, бо пастух дивився на нього уважно і явно хотів щось повідомити.
— Вночі вовки напали на коней, — сказав пастух.
Новина не була надзвичайною, степові вовки часто нападали на скіфські табуни й череди, і люди вели з ними жорстоку боротьбу.
— Ну й що? — поцікавився Агал.
— Загризли лоша.
— А ти? — запитав Агал суворо.
— Було темно, з лука не вцілиш…
— Це не виправдання.
— Знаю.
— А якщо знаєш, то…
Пастух повернувся, схопив щось темне, що звисало з кінського крупа, кинув Агалові під ноги. Буланий захрипів і став дибки. Агал приборкав жеребця, нахилився, розглядаючи вовчу шкуру.
— Як ти його? — поцікавився.
Замість відповіді пастух підняв довгого батога з зашитим у кінці каменем.
— Наздогнав і… — Він змахнув батогом — справді грізна зброя в умілих руках.
— Молодець, — похвалив Агал. — Як звати?
— Вовраном.
— Я не забуду тебе.
— Випробуй мене, — попросився пастух. — Ніхто краще за мене не стріляє з лука.
— Добре.
Вовран стягнув з голови повстяну шапку.
— Я вірно служитиму тобі.
Агал зиркнув на пастуха й зрозумів, що той каже щиро.
— Завтра знайди мене, — наказав.
Він відпустив вудила, й буланий одразу пішов учвал — далі від страшного вовчого запаху.
Степ лежав рівний, лише де-не-де з неглибокими вибалками. Небо на сході почервонішало, зорі зблідли, й легкий свіжий вітерець дув в обличчя. Агал притримав жеребця, випростався й сидів вільно, ритмічно похитуючись і пильно вдивляючись у степ. Скіпур казав, що курган за третім вибалком ліворуч… Він уже проминув вибалок, а могилі, все не було…
Нарешті побачив горбок на обрії, а може, не горбок, а хмарка опустилася край неба?..
Зовсім поруч засквирив якийсь степовий птах, закугикав пронизливо, буланий невдоволено скосував туди, і туг Агал побачив курган зовсім близько: височів над степом справді, як низька хмарка, й трави та бур’яни хилиталися під ранішнім вітром на його вершині.
Агал повільно об’їхав курган, що підіймався над степом зухвало, наче й не був творінням людських рук, а народився разом з вибалками, озерцями та річечками, які пересихали в літню спеку. Скіпур казав, що під ним лежав його прадід, може, саме той, що заманював війська царя Дарія в степові безмежжя, доки вороги самі не зрозуміли марноту своїх сподівань. Знесилених персів скіфи били, як хотіли, поки вороже військо не побігло з припонтійських степів. Сам пихатий цар Дарій втік одним з перших, так і не збагнувши причини поразки свого найчисленнішого в світі, раніше непереможного війська.
А що тут незрозумілого? Хіба можна перемогти степ звірів, які живуть у ньому, птахів? А скіфи також частин., степу, отже, і могила, насипана ними, одвічна — без неї і кам’яної баби на щополку не уявити степу, як не уявити його без вічних скіфських димних багать, кінських табунів і рипучих кибиток.
Агал зіскочив з коня й повільно піднявся на вершину кургану. Сонце вже вийшло з-за обрію, висіло над степом, здавалося, нижче від нього. Звідси відкривався такий простір, що Агалові раптом забракло повітря, він відчув, що стоїть у самісінькому центрі землі, що зараз він вищий за всіх, може, рівний з богами. Варто поворухнути руками, і злетить у прохолодне прозоре ранішнє небо. Тіло справді стало легким, немов розчинилося в повітрі, лише тепер Агал зрозумів, для чого його предки насипали у рівному степу такі високі могили. Що може бути краще, ніж вдивлятися з висоти в степову широчінь, перемовлятися з ковилою, типчаком і тонконогом, усіма степовими травами, які дають життя цьому безмежжю?..