Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

Але то було колись, а зараз під ним буланий жеребець, вкритий червоною повстяною попоною, збруя із срібними прикрасами, а позаду варта із досвідчених суворих воїнів.

— Я вже старий і скоро, мабуть, звільню тобі місце, — сказав Скіпур.

Агалове серце мимоволі забилося частіше. Ось вона та розмова, якої він давно вже чекав. Отже, Скіпур вирішив зробити його своїм спадкоємцем. Для чого ж на три довгих роки відсилав до Ольвії?

Агал уже змирився із своєю долею. Та й не тільки Агал, скіфські вожді були переконані, що Агалове навчання в ольвійського майстра-карбувальника — остаточний присуд царському племінникові. І раптом Скіпурове визнання…

Хлопець поштиво схилив голову, намагаючись приховати радісний блиск очей. Скіпур озирнувся й пильно подивився на племінника.

— Твої дні ще незліченні, — одповів Агал, — і тільки богам відомо, коли вони покличуть тебе до себе.

— Так, тільки богам, — ствердив Скіпур. — Це може статися зовсім скоро, тому я й приїхав по тебе.

— Усе в твоїй волі, царю.

— А якщо в моїй, — посміхнувся Скіпур, — то сьогодні ми питимемо оксюгалу і їстимемо баранину. Я наказав засмажити найкращих баранів, мабуть, ти давно не бачив справжньої їжі, у греків не порозкошуєш.

— Так, — погодився Агал, згадавши більш ніж скромні обіди в Понтакла.

Білий Скіпурів жеребець раптом витягнув шию і заіржав голосно й радісно, Агал зиркнув уперед і побачив за неглибоким степовим вибалком табун: коні паслися, і тільки крайні кобилиці попіднімали голови й жадібно втягували повітря, принюхуючись, і форкали, зачувши чужинця.

Скіпур притримав коня, вони об’їхали табун і побачили кибитки на великих шестиколісних возах, звичайні сірі повстяні скіфські кибитки, але серед них вирізнялась просторіша за інші, червона, і спижевий птах сірий гойдався над нею на довгому списі.

У кибитках уже помітили вершників: жінки й діти Кинулись назустріч Скіпурові — кричали, махали руками, вигукували вітання, ніхто не примушував їх, щиро висловлювали свої почуття, і Агал зрозумів, що Скіпура справді шанують люди.

Цар з Агалом під’їхали до червоної кибитки, зіскочили на землю. Хтось із підлітків узяв їхніх коней, натовп розступився. Цар ступив уперед, і тільки тепер Агал побачив на високому возі дівчину. Вона стояла біля виходу до кибитки, одягнута в довгу білу лляну сукню, підперезану високо під грудьми срібним пасом, посміхалася і щось казала Скіпурові. Цар піднявся по приставленій до воза драбині й обійняв її.

Агал підійшов до воза й зупинився. Дівчина вразила його, і, певно, не тому, що одяг її трохи відрізнявся від одягу скіфських жінок, які носили сорочки й штани, схожі на чоловічі. Лляна сукня дівчини чимось нагадувала грецький хітон, але не звисала з плечей вільними зборками, була приталена й підкреслювала звабливі контури дівочого тіла. В довгій сукні дівчина здавалася вищою, ніж була насправді, а темно-руде волосся, не заплетене в кіски, а заколоте золотим гребінцем, ще видовжувало її. Агал надивився на гречанок в Ольвії, були серед них справжні красуні, але такої не бачив ніколи в житті.