Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Капітан Хаблак #3
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]». Краткое содержание книги:
У відомого археолога під час творчого вечора зникла знайдена ним у скіфському кургані срібна чаша. Починається складний пошук, в результаті якого міліція з допомогою громадськості знаходить безцінний скарб і знешкоджує зграю добре законспірованих грабіжників.
Повість «Два денних рейси» присвячена викриттю працівниками міліції розкрадачів соціалістичної власності.
Скіпур проїхав за два кроки від племінника, не помітив його чи просто вдав, що не помітив, негоже цареві метушитися, а може, й справді замислився: їхав, зсутулившись і втупившись у кінську гриву. Лише тепер Агал побачив, як постарів цар і як висушили його гарячі південні вітри.
Хлопець зайняв місце позаду, за охоронцями, які виставили вперед списи з бронзовими наконечниками, проте Скіпур мало не одразу озирнувся і поманив його пальцем. Агал наздогнав царя, тепер його буланий відставав від білого бахмата лише на півкрупа.
— Як тобі в Ольвії? — запитав Скіпур не озираючись.
Агал одповів обережно:
— Наче все гаразд…
— Бачу, вивчився.
— Дещо можу.
— А що думаєш робити?
Агал уявив статую на центральній ольвійській площі: отак передати в білому мармурі биття крові в жилах людини — цьому мистецтву можна присвятити все життя… Але цар, певно, чекав від нього іншої відповіді, й Агал, поплескавши буланого по шиї, відповів:
— Все у твоїй волі, мій царю.
Він відчув, що відповідь сподобалась Скіпуру, та й кому ж з можновладців не до душі відданість!
— Завтра прощайся з Ольвією.
— Вже завтра? — вирвалося в Агала.
Скіпур озирнувся і зміряв хлопця пильним поглядом.
— Не хочеш розлучатися?
— Якось несподівано.
— Не вікувати ж тобі серед греків.
— Звичайно.
— У твоїх жилах тече царська кров.
— Так. — Агал ніколи не забував про це. Правда, його життя в Ольвії мало чим відрізнялося від існування ремісника доводилося спілкуватися навіть з рабами, і біля плавильних печей та за столом карбувальника старий Понтаклів підмайстер гримав на Агала, як на звичайного учня.
Але то було колись, а зараз під ним буланий жеребець, вкритий червоною повстяною попоною, збруя із срібними прикрасами, а позаду варта із досвідчених суворих воїнів.
— Я вже старий і скоро, мабуть, звільню тобі місце, — сказав Скіпур.
Агалове серце мимоволі забилося частіше. Ось вона та розмова, якої він давно вже чекав. Отже, Скіпур вирішив зробити його своїм спадкоємцем. Для чого ж на три довгих роки відсилав до Ольвії?
Агал уже змирився із своєю долею. Та й не тільки Агал, скіфські вожді були переконані, що Агалове навчання в ольвійського майстра-карбувальника — остаточний присуд царському племінникові. І раптом Скіпурове визнання…
Хлопець поштиво схилив голову, намагаючись приховати радісний блиск очей. Скіпур озирнувся й пильно подивився на племінника.
— Твої дні ще незліченні, — одповів Агал, — і тільки богам відомо, коли вони покличуть тебе до себе.
— Так, тільки богам, — ствердив Скіпур. — Це може статися зовсім скоро, тому я й приїхав по тебе.
— Усе в твоїй волі, царю.
— А якщо в моїй, — посміхнувся Скіпур, — то сьогодні ми питимемо оксюгалу і їстимемо баранину. Я наказав засмажити найкращих баранів, мабуть, ти давно не бачив справжньої їжі, у греків не порозкошуєш.
— Так, — погодився Агал, згадавши більш ніж скромні обіди в Понтакла.
Білий Скіпурів жеребець раптом витягнув шию і заіржав голосно й радісно, Агал зиркнув уперед і побачив за неглибоким степовим вибалком табун: коні паслися, і тільки крайні кобилиці попіднімали голови й жадібно втягували повітря, принюхуючись, і форкали, зачувши чужинця.
Скіпур притримав коня, вони об’їхали табун і побачили кибитки на великих шестиколісних возах, звичайні сірі повстяні скіфські кибитки, але серед них вирізнялась просторіша за інші, червона, і спижевий птах сірий гойдався над нею на довгому списі.
У кибитках уже помітили вершників: жінки й діти Кинулись назустріч Скіпурові — кричали, махали руками, вигукували вітання, ніхто не примушував їх, щиро висловлювали свої почуття, і Агал зрозумів, що Скіпура справді шанують люди.
Цар з Агалом під’їхали до червоної кибитки, зіскочили на землю. Хтось із підлітків узяв їхніх коней, натовп розступився. Цар ступив уперед, і тільки тепер Агал побачив на високому возі дівчину. Вона стояла біля виходу до кибитки, одягнута в довгу білу лляну сукню, підперезану високо під грудьми срібним пасом, посміхалася і щось казала Скіпурові. Цар піднявся по приставленій до воза драбині й обійняв її.
Агал підійшов до воза й зупинився. Дівчина вразила його, і, певно, не тому, що одяг її трохи відрізнявся від одягу скіфських жінок, які носили сорочки й штани, схожі на чоловічі. Лляна сукня дівчини чимось нагадувала грецький хітон, але не звисала з плечей вільними зборками, була приталена й підкреслювала звабливі контури дівочого тіла. В довгій сукні дівчина здавалася вищою, ніж була насправді, а темно-руде волосся, не заплетене в кіски, а заколоте золотим гребінцем, ще видовжувало її. Агал надивився на гречанок в Ольвії, були серед них справжні красуні, але такої не бачив ніколи в житті.