Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)
- Автор: Суворов Виктор
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ООО Издательство “Добрая книга”
- ISBN: 978-5-98124-561-9
- Переводчик: Олег Петрович Дрогомирецький
- Жанр: История
Электронная книга - «Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)». Краткое содержание книги:
У вересні 1957 року мого батька після 12 років служби на Далекому Сході перевели в Київський військовий округ. У Конотопі ми жили на вулиці Гарматній, тобто на Пушкарській чи Артилерійській, якщо російською мовою перекласти. Навчався я у школі № 8. Перші чотири класи - п'ять різних шкіл. Коли ми виїжджали з Рязанівки, вчителька вирвала листок із зошита і написала довідку: «Володя Різун за вересень отримав відмінні оцінки з таких-от предметів...» Печатки в неї, ясна річ, не було. Чисто конкретно: фількіна грамота. І тоді батько у штабі засвідчив цей документ печаткою 72-го гвардійського Порт-Артурського ордена Олександра Невського мінометного полку.
В серпні 1958 року я вступив до Воронезького суворовського військового училища. Суворовські училища були створені за наказом товариша Сталіна в 1943 році. При ньому цих училищ було 15. Крім того - два суворовські училища НКВС. У тих були не червоні погони, петлиці і лампаси, а сині. Їх називали «аракчеєвці». Після Сталіна в системі Міністерства оборони було створено ще два СВУ: Ленінградське й Мінське. Організація всіх суворовських військових училищ була встановлена особисто товаришем Сталіном: начальник училища - генерал-майор, у нього три полковники в заступниках: перший заступник, начальник навчального відділу та начальник політичного відділу. У кожному училищі - сім рот. Ротні командири - підполковники, взводні - майори. Прапорщиків тоді не було, були надстроковики. В кожній роті - старшина роти, в кожному взводі - заступник командира взводу. Тобто в кожній роті по чотири надстроковики або прапорщики, якщо перевести на сучасні поняття.
У взводі - 25 суворовців, в роті - 75, в училищі - 525. Однак виганяли звідти нещадно. Після першого року навчання зазвичай робили невеликий додатковий набір. Після того непридатних виганяли, але нового набору не було, тому в училищах був некомплект, який у кожній роті збільшувався з наближенням до випуску.
Під час мого навчання начальником Воронезького СВУ був полковник Іванов, потім генерал-майор Дудоров. Командиром роти був підполковник Меркулов, потім - підполковник Істомін. Командирами взводу послідовно були майор Федоров, капітан Дементьєв, майор Степанський, майор Панфьоров. Старшиною роти всі роки був старшина надстрокової служби Черних, заступником командира взводу - старшина надстрокової служби Усков.
Військове містечко, в якому розташовувалося училище, було побудоване за Олександра Третього спеціально для штрафного батальйону. Будинки двоповерхові, цегляні, збудовані на століття. В центрі - потужна споруда, на першому поверсі якої кілька десятків опрічних камер, під стелею - тюремні віконця з ґратами і залізними віконницями.
У наш час у цих камерах розташовувалися склади училища, від збройових до речових і продовольчих, - камер було багато. А на другому поверсі були величезні зали. У мій час там розміщувалася грандіозна бібліотека і читальний зали. Бібліотека була не просто грандіозною, але розкішною.
Під час війни німці були на правому боці річки - там, де лежить місто, - а на лівий бік їх не пустили. Це було передмістя, назва йому - Придача. Ось на додачу і розташовувалися ці самі казарми. Перед початком боїв - а вони у Воронежі були такими ж жорстокими, як і в Сталінграді, - міську бібліотеку вивезли в незламні казарми.
До 1917 року Воронеж був містом купецьким, промисловим, а ще раніше Петро Перший тут будував флот для виходу в Азовське й Чорне моря. Міська бібліотека була напхана книжками XIX століття. Місто було буквально стерте з поверхні землі під час війни, а казарми на Придачі встояли, й лише на деяких будівлях залишилися сліди осколків.
Після війни місту було не до бібліотеки - її все одно не було де розміщувати, бо вона так і залишалася в нашому училищі. В основне книгосховище, зрозуміло, нікого не пускали, книжок тих нікому не давали. Виняток становили ті окремі не цілком нормальні книголюби, які в неділю приходили добровільно книжкові завали розбирати, сортувати, розкладати, складати каталоги. Робота просувалася повільно, але ніхто й не квапив. Після війни минуло майже два десятки років, а робота все ще не була завершена.
Що з тією скарбницею стало потім, не знаю. Але підозрюю, що міська влада просто забула про те, куди відправили бібліотеку під час війни. Їм ніхто про це й не нагадував.