Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

Післямова

Тільки сьогодні можна підвести остаточні підсумки й оцінити події того великого десятиліття, їх вплив на долі країни та світу. Наше нинішнє життя зіткане з наслідків тих рішень, які були прийняті країною, її керівниками, народом, кожним з нас, які жили в ті роки.

Ніде у світі не було такої величезної прірви між реальним станом справ і обіцянками влади: у світлому майбутньому все для вас, громадяни, буде за потребами, а зараз - картки на продукти жахливої якості.

Але Москву не можна було кривдити. В Москві іноземці. Їм треба було показати, що в Москві іноді продається ковбаса. І хліб у Москві майже без черги. Іноді продають яйця, молоко і навіть м'ясо!

Система була простою і зрозумілою. Вся країна годувала й одягала Москву. З цілої країни в Москву звозили м'ясо та масло, сири і ковбаси, одяг і взуття, яйця і молоко, сир і сметану. А потім населення всієї країни з'їжджалося до Москви, все це скуповувало і розвозили назад по всій країні.

Люди приїжджали в столицю здалеку, ставали в черги з ночі, стояли весь день, до вечора купували шматок сиру, який чомусь називався голандським, ковбасу, вироблену з невідомого продукту, пральний порошок, і вночі поверталися додому. Щовечора з Москви в усі кінці країни вирушали сотні поїздів, доверху напханих щасливими людьми, яким вдалося урвати шматок. В народі ті потяги так і звалися - ковбасні.

Кремлівському керівництву з цим треба було боротися. А то приїжджі вимітали весь товар, спустошуючи магазинні полиці. Москвичі ображалися. Останній вождь Радянського Союзу Михайло Горбачов був страшенно талановитий. Знайшов вихід. Ввів у Москві «Візитну картку покупця». Ти живеш у Москві, тобі дають таку картку, йдеш у магазин і купуєш усе, що хочеш. А не живеш у Москві - не отримаєш картки покупця! Штовхайся в черзі хоч місяць, тобі нічого не продадуть.

В Горбачова був невеликий недолік: він ніколи не задумувався над наслідками своїх геніальних рішень.

Так, у Москві ввели «Візитні картки покупця», і приїжджим нічого без тієї картки не продають. Але тоді приїжджим нікуди подіти свої гроші. У своєму місті нічого немає, а в Москві чужим продавати не велено. Що ж робити з грошима, на які нічого не можна купити? Керівники радянської торгівлі швидко зметикували, як ситуацію використовувати. Навіщо продавати власнику «Візитною картки покупця» шматок мила за державною ціною, якщо у країні надлишок грошей і на чорному ринку цей товар заберуть за набагато вищою ціною?

І всі товари пішли наліво. Магазини Москви спорожніли.

В геніального рішення товариша Горбачова був і інший наслідок. Чужі в Москву їздити перестали, їм все одно тут не продають. І тоді далеко від Москви стало зовсім нічого їсти. І люд по провінціях заворушився. І якщо що, то громити керівництво будуть саме там, де немає «карток покупця», де порожні магазини: у Володимирі і Ярославлі, в Рязані й Тулі, в Куйбишеві та Калініні.

Місцеві князьки занепокоїлися: в разі голодного бунту бити ж нас будуть, а не московських вождів! І обурилися: нашим людям не можна в Москві навіть смердючу ковбасу купувати! Гаразд. Але звідки вона в Москві? Не на Красній же площі корів і свиней вирощують. І не на вулиці Горького. А де? Та в нас же! Ми, сусідні області, Москву годуємо, відправляючи туди продукти. Ні вже, голубчики, ви в Москві як хочете, але м'ясо з моєї області відправляти в Москву не буду. А то якби повстання, кого за ноги повісять?