Казки народів світу
- Автор: автор Невідомий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Переводчик: Ирина Сидоренко
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
— О синку, то джини справді з’являються перед людьми?! Я ніколи їх не бачила! Мабуть, це той самий джин, який вивів тебе з підземелля, коли клятий магрібинець замкнув тебе там.
— Ні,— відповів Аладдін, — це не той джин, який вивів мене на землю. Цей джин іншої породи, бо той слугує персню, а цей — лампі, яку ти, чистячи, потерла.
Вислухавши його, мати мовила:
— Отже, той, кого я бачила, — раб лампи? Який же він гидкий та потворний! Я так перелякалась, що мало не померла! Благаю тебе, викинь геть і цю лампу, і перстень! Жах мене бере, синку, коли я дивлюся на цих джинів!
— Матінко, — відповів Аладдін, — твої слова для мене — наказ, але ні викупити, ні продати лампу та перстень ми не можемо! Ти тільки глянь, як допоміг нам раб лампи: ми помирали з голоду, а він приніс нам розкішний обід. Пригадай: коли клятий магрібинець опускав мене у підземелля, він наказав принести саму лише лампу — знав, яка від неї велика користь. Тож ми повинні берегти цю лампу й нікому її не показувати, бо вона дасть нам і хліб, і багатство. І персня я теж не можу позбутися, бо якби не він, ти б не побачила мене живим, матінко! Ні, я його не викину! Хтозна, які ще пригоди чигають на мене… Я не зніму його з пальця! А лампу сховаю кудись подалі, щоб вона не трапляла тобі на очі.
Вислухавши Аладдіна, мати сказала:
— Розумні твої слова, синку. Роби, як сам схочеш. Але я не торкнуся ні цього персня, ні лампи, бо не хочу більше бачити страшних джинів.
Наступного дня Аладдін і мати доїли те, що зосталося від принесеного джином обіду, і в них не лишилося ніякої їжі. Тоді Аладдін узяв одну з тарілок, що їх приніс джин, і пішов з нею на базар, але по дорозі зустрів лихого та жадібного гендляра-чужоземця. Аладдін дав йому тарілку, і гендляр одвів хлопця вбік, щоб ніхто їх не бачив, роздивився тарілку й побачив, що вона — із щирого срібла. Проте він не знав, чи знається Аладдін на таких речах, і спитав:
— Скажи, хлопче, скільки ти хочеш за цю тарілку?
І Аладдін відповів:
— Тобі краще знати, скільки вона коштує.
Старий гендляр розгубився, не знаючи, скільки дати, бо хоч Аладдін і був молодий, проте відповів, як бувалий купець. Запропонувати невеликі гроші? А що, як Аладдін знає справжню ціну тарілки? Чи, може, він не знає, скільки коштує тарілка?..
Нарешті гендляр витяг з кишені один динар і дав Аладдінові, а хлопець затиснув його в руці та й побіг геть, і тоді гендляр зрозумів, що він не знав вартості срібної тарілки. І старому скупієві стало шкода динара, хоч тарілка коштувала у сто разів дорожче.
Аладдін, не довго думаючи, подався до пекаря, розміняв у нього динар і купив хліба, після чого пішов додому, віддав матері решту грошей і мовив:
— Піди, мамо, на базар і купи всього, що треба.
Мати пішла, купила всякого харчу, і вони попоїли і вдовольнилися.
Щоразу, коли кінчалися гроші, Аладдін ніс до гендляра-чужоземця одну тарілку, і той давав йому динар.
Аладдін робив так, поки продав усі тарілки, і лишився у нього тільки важкий столик, на якому ці тарілки стояли. Коли Аладдін притяг столик до гендляра, той побачив, що він срібний, і дав хлопцеві десять динарів, і Аладдін з матір’ю жили на ці гроші, аж поки витратили їх. І тоді Аладдін сказав:
— У нас більше нічого немає, треба потерти лампу.
Мати затремтіла від жаху і втекла з дому. Аладдін сміливо потер лампу, і перед ним з’явився джин і вигукнув:
— Твій слуга — перед тобою! Я раб того, в чиїх руках ця лампа! Кажи, чого бажаєш!
— Я бажаю, — мовив Аладдін, — щоб ти приніс мені столик з найкращою їжею, такий самий, як той, що його вже приносив. Я хочу їсти!
Не встиг Аладдін моргнути оком, як джин щез і повернувся із столиком, на якому стояло дванадцять срібних тарілок, повних розкішних наїдків, і пляшки з вином, і свіжий хліб.
Тут у дім повернулася Аладдінова мати. Побачивши столик і дванадцять срібних тарілок із смачними стравами, вона звеселіла, серце її сповнилось радістю.
— От бачиш, матінко, яке добро робить нам ця лампа! А ти ще хотіла її викинути! — сказав Аладдін.
— Хай аллах дасть усякого добра цьому джинові, але я все одно не хочу його бачити, — відповіла мати. І вони сіли за столик і їли й пили, а те, що лишилося, мати сховала на завтра.
Коли ж їжа у них скінчилася, Аладдін узяв срібну тарілку, сховав її під полою халата й пішов шукати того самого гендляра. Одначе доля цим разом привела його до крамниці старого чесного ювеліра, і той, побачивши Аладдіна, спитав:
— Що тобі треба, сину? Досі ти минав мою крамницю і ходив до зажерливого скупія-гендляра. Ти приносив йому якийсь товар, і я гадаю, що й тепер у тебе є річ для продажу і ти шукаєш того гендляра. Та хіба ти не знаєш, сину, що чужоземці звикли нас дурити? А цей гендляр — такий облудник і шахрай, яких ще й світ не бачив! О сину, покажи мені те, що ти хочеш продати! Я дам тобі стільки грошей, скільки воно коштує!