Казки народів світу

— Скажи, хлопче, скільки ти хочеш за цю тарілку?

І Аладдін відповів:

— Тобі краще знати, скільки вона коштує.

Старий гендляр розгубився, не знаючи, скільки дати, бо хоч Аладдін і був молодий, проте відповів, як бувалий купець. Запропонувати невеликі гроші? А що, як Аладдін знає справжню ціну тарілки? Чи, може, він не знає, скільки коштує тарілка?..

Нарешті гендляр витяг з кишені один динар і дав Аладдінові, а хлопець затиснув його в руці та й побіг геть, і тоді гендляр зрозумів, що він не знав вартості срібної тарілки. І старому скупієві стало шкода динара, хоч тарілка коштувала у сто разів дорожче.

Аладдін, не довго думаючи, подався до пекаря, розміняв у нього динар і купив хліба, після чого пішов додому, віддав матері решту грошей і мовив:

— Піди, мамо, на базар і купи всього, що треба.

Мати пішла, купила всякого харчу, і вони попоїли і вдовольнилися.

Щоразу, коли кінчалися гроші, Аладдін ніс до гендляра-чужоземця одну тарілку, і той давав йому динар.

Аладдін робив так, поки продав усі тарілки, і лишився у нього тільки важкий столик, на якому ці тарілки стояли. Коли Аладдін притяг столик до гендляра, той побачив, що він срібний, і дав хлопцеві десять динарів, і Аладдін з матір’ю жили на ці гроші, аж поки витратили їх. І тоді Аладдін сказав:

— У нас більше нічого немає, треба потерти лампу.

Мати затремтіла від жаху і втекла з дому. Аладдін сміливо потер лампу, і перед ним з’явився джин і вигукнув:

— Твій слуга — перед тобою! Я раб того, в чиїх руках ця лампа! Кажи, чого бажаєш!

— Я бажаю, — мовив Аладдін, — щоб ти приніс мені столик з найкращою їжею, такий самий, як той, що його вже приносив. Я хочу їсти!

Не встиг Аладдін моргнути оком, як джин щез і повернувся із столиком, на якому стояло дванадцять срібних тарілок, повних розкішних наїдків, і пляшки з вином, і свіжий хліб.

Тут у дім повернулася Аладдінова мати. Побачивши столик і дванадцять срібних тарілок із смачними стравами, вона звеселіла, серце її сповнилось радістю.

— От бачиш, матінко, яке добро робить нам ця лампа! А ти ще хотіла її викинути! — сказав Аладдін.

— Хай аллах дасть усякого добра цьому джинові, але я все одно не хочу його бачити, — відповіла мати. І вони сіли за столик і їли й пили, а те, що лишилося, мати сховала на завтра.

Коли ж їжа у них скінчилася, Аладдін узяв срібну тарілку, сховав її під полою халата й пішов шукати того самого гендляра. Одначе доля цим разом привела його до крамниці старого чесного ювеліра, і той, побачивши Аладдіна, спитав:

— Що тобі треба, сину? Досі ти минав мою крамницю і ходив до зажерливого скупія-гендляра. Ти приносив йому якийсь товар, і я гадаю, що й тепер у тебе є річ для продажу і ти шукаєш того гендляра. Та хіба ти не знаєш, сину, що чужоземці звикли нас дурити? А цей гендляр — такий облудник і шахрай, яких ще й світ не бачив! О сину, покажи мені те, що ти хочеш продати! Я дам тобі стільки грошей, скільки воно коштує!