Аецій, останній римлянин

Префект преторію наближався. Спершу врочисто внесено і поставлено на мармуровій плиті круглого столу величезну стофунтову підставку для пера. Потім до кімнати вступив молодий одягнений у срібноткану далматику магістріан зі срібним, майстерно вирізьбленим каламарем, несучи його у якнайдалі витягнутих руках із такою повагою, наче то була свята церковна посудина. Нарешті з’явився сам Авіт. Мав на собі урочистий посадовий стрій: mandyes — майже імператорську багряницю, хоча довжиною лише до колін, а не до п’ят. Побачивши його, Меробад, Марцеллін і Рицимер опустилися навколішки. Аецій роздратовано подумав: «Який дурний звичай, аби військові згинали коліна перед цивільним чиновником лише тому, що колись префект був військовим званням…»

Так само роздратовано, але водночас і з певним захопленням (радше неприязним) придивлявся до нового префекта преторію Галлії. Хіба ж міг він сподіватися дев’ять років тому, коли після Колубрарійської битви іронічною посмішкою прощався з молодим Авітом, що вирушав до готів, — якими будуть наслідки цієї поїздки?! Який вона матиме вплив на подальші події?!… Хіба ж здатен був припускати, що нині, після поразки Літорія, благословлятиме ту мить, коли пещений сенаторський синочок вирішив помандрувати до варварського двору Теодоріха, прохаючи повернути римського заручника матері?!… Бо Мецілій Авіт не лише добився тоді звільнення юного Теодора, а й так причарував короля візіготів своїми манерами та ораторським хистом, що відразу став його приятелем, постійним супутником і радником, а невдовзі, — коли Теодоріх впевнився у великій ученості молодого посесора — наставником старших королівських синів, перед якими відкрив увесь незнаний і привабливий мистецький світ, передусім будячи в юнацьких, неотесаних, але жадібних до знань і вразливих душах любов і повагу до краси латинської мови, до чару поезії і величної розкоші прози. Невдовзі заслужив при толозькому дворі такої пошани, що, коли йшлося про регулювання стосунків між готами й імперією, його допомога стала просто необхідною як для Теодоріха, так і для префектів преторію Галлії. У Толозі був полум’яним речником прав імперії стосовно відданих готам провінцій: римське населення цих земель благословляло його як оборонця й опікуна; натомість у Арелаті наполегливо проголошував гасло вічного миру між імперією та наймогутнішим із варварських народів, вбачаючи у зв’язку цих потуг запоруку безпеки, цілісності й неподільності імперії та захист від апетитів інших племен, які зі всіх боків шарпали володіння Риму, його повагу й ідею pacis romanae. Разом з тим, був супротивником дальших готських завоювань, — коли Теодоріх, занепокоєний тріумфом Аеція над бургундами і його спілкою з гунами, обложив Нарбону, — Авіт перестав відвідувати Толозу і навчати королівських синів. Також щиро радів із першої перемоги Літорія, але вимагав негайного укладення миру на засадах семилітньої давності. Коли ж Літорій почав затягувати війну, — ображений Авіт майже повністю відійшов від громадського життя, сховавшись у затишку своїх арвернійських володінь, які не залишав аж до часу, коли після Літорієвої поразки воля цісаря та патрикія покликала його на посаду префекта преторію Галлії; в Римі-бо та Равенні добре знали — бодай якось почесне закінчення готської війни, що недавно була такою переможною і будила такі сміливі надії, під силу лише Авітові. Щоправда, Аецій після повернення до Галлії намагався відновити військові дії проти переможних візіготів, але військо було проріджене, деморалізоване і так занепало духом, що навіть присутність патрикія не в силах була пробудити запалу до бою. А ще гіршими були настрої населення Галлії, особливо ж Нарбонської провінції та Другої Аквітанії: могутні посесори — так само, як міста — голосно висловлювалися проти дальшої війни. Аецій був здивований і серйозно занепокоєний обуренням, яке Літорій з гунами викликали проти себе у всій західній та південній Галлії. Населення на ґвалт домагалося відкликання гунських полків, але без них римське військо не було тоді здатне на переможну війну з готами. Отож, єдиним виходом був мир. Аецій знав, що у цій справі може розраховувати лише на префекта преторію і вже наперед оцінював вартість послуги, яку Авіт міг би надати імперії. Усе ж, попри це, а, можливо, саме тому, не міг стримати роздратування і неприязні, які викликав у нього вигляд префекта, і коли комеси з урядниками покинули кімнату, залишивши достойників на самоті, не міг стриматися, щоб не сказати кусючим тоном: