Гаррі Поттер і смертельні реліквії
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Язык: украинский
- Переводчик: Виктор Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і смертельні реліквії». Краткое содержание книги:
Так голосно бахнуло, що Гаррі знов опинився там, де був насправді. Збитий з пантелику, він підняв чарівну паличку, але відьма вже падала лицем униз. Вона з такою силою гепнулась об підлогу, що аж задзеленчало скло в книжкових шафах.
— Я ще нікого не приголомшувала, хіба що на заняттях ДА, — з інтересом сказала Луна. — Значно більше шуму, ніж я припускала.
І справді, стеля над ними затремтіла. Швидких кроків за дверима, що вели до спалень, ставало більше. Лунине за—кляття побудило рейвенкловців нагорі.
— Луно, де ти? Мені треба сховатися під плащ!
Прямо з повітря виникла Лунина нога. Він підбіг до неї, й вона ледве встигла накинути на нього плащ, як двері відчинились, і ціла юрба рейвенкловців у нічних сорочках і піжамах заповнила вітальню. Почулися охкання й здивовані вигуки, коли вони побачили на підлозі непритомну Алекту. Поволі вони оточили її широким колом, неначе дику звірюку, яка щомиті може очуняти й кинутися на них. Якийсь відважний маленький першокласник рвонув до неї і штурхнув ногою в спину.
— Думаю, вона вмерла! — захоплено вигукнув він.
— Ой, дивись, — радісно прошепотіла Луна, коли рейвенкловці зусібіч оточили Алекту. — Вони такі раді!
— Ага… чудово…
Гаррі заплющив очі і, поки сіпався шрам, вирішив знову провалитись у Волдемортів мозок… він ішов крізь тунель до першої печери… вирішив поглянути на медальйон, перш ніж повертатися… це ж недовго…
Хтось затарабанив у вхідні двері і рейвенкловці завмерли. З того боку Гаррі почув м'який співучий голос дверного кільця: —Де діваються зниклі предмети?
— Звідки я знаю?! Заткнися! — прогарчав грубий голос, що належав, як зрозумів Гаррі, братові Алекти — Амікусові Керроу. — Алекто? Алекто?Ти там? Ти його впіймала? Від чини двері!
Перелякані рейвенкловці перешіптувалися. Тоді, без попередження, пролунала серія голосних бахкань, наче хтось стріляв у двері з рушниці.
— АЛЕКТО! Якщо він прибуде, а в нас не буде Поттера… ти хочеш, щоб було, як з Мелфоями? ВІДПОВІДАЙ! — ревів Амікус, щосили трясучи дверима, проте вони не піддавалися. Рейвенкловці почали задкувати, а найбоягузливіші помчали сходами до спалень. І коли вже Гаррі думав, чи не висадити самому в повітря двері й не приголомшити Амікуса, поки смертежер нічого не придумав, за дверима пролунав інший, добре знайомий голос.
— Дозвольте запитати, що це ви робите, професоре Керроу?
— Намагаюся… зайти… в ці кляті… двері! — прокричав Амікус. — Піди по Флитвіка! Нехай їх негайно відчинить!
— А хіба ваша сестра не там? — запитала професорка Макґонеґел. —Хіба професор Флитвік не впустив її сюди ще ввечері, на ваше наполегливе прохання? Може, хай вона відчинить вам двері? Тоді не доведеться будити півзамку.
— Вона не відповідає, стара ти швабра! Сама'іх відчини! Чула? Відчиняй негайно!
— Авжеж, як забажаєте, — з крижаним холодом у голосі відповіла професорка Макґонеґел. Легенько стукнула дверним кільцем, і співучий голос знову запитав:
— Де діваються зниклі предмети?
— У небуття, тобто у вічність, — відповіла професорка Макґонеґел.
— Гарно сказано, — відповіло дверне кільце у формі орла і двері прочинилися.
Розмахуючи чарівною паличкою, Амікус увірвався до
вітальні. Нечисленні рейвенкловці, котрі ще там залишалися, кинулися до сходів. Згорблений, як і сестра, Амікус мав бліде одутле обличчя з крихітними очицями, які одразу прикипіли до Алекти, нерухомо розпластаної на підлозі. Брат закричав від люті й страху.
— Що вони зробили, паршиві щенята? — волав він. — Я всіх закляну "Круціатусом", поки не зізнаються, хто це зробив!… Що ж тепер скаже Темний Лорд?! — репетував він, стоячи над сестрою й луплячи себе кулаком по лобі. — Хлопця немає, а вони взяли і її вбили!
— її тільки приголомшено, — роздратовано урвала його професорка Макґонеґел, що вже встигла нахилитися й оглянути Алекту. — Нічого їй не станеться.
— Ні, чорта лисого, станеться! — ревів Амікус. — Станеться, якщо вона потрапить у руки Темному Лордові! Вона його викликала, я відчув, як запекла моя Мітка, і тепер він думає, що ми маємо Поттера!
— "Маємо Поттера"? — різко перепитала професорка Макґонеґел. — Як це розуміти: "маємо Поттера"?
— Він нам сказав, що Поттер спробує проникнути в рей—венкловську вежу, і щоб його негайно викликали, якщо зловимо Поттера!
— Навіщо це Гаррі Поттеру проникати в рейвенкловську вежу? Поттер належить до нашого гуртожитку!
Крім недовіри й гніву, Гаррі вловив у її голосі нотку гордості, і тепле почуття вдячності до Мінерви Макґонеґел розлилося
в його грудях.
— Нам сказали, що він може тут з'явитися! — повторив Керроу. — Звідки мені знати навіщо?
Професорка Макґонеґел випросталася й обвела кімнату намистинками очей. Двічі її погляд ковзнув по тому місцю, де стояли Гаррі й Луна.
— Ми все звернемо на дітлахів, — вимовив Амікус, і на його поросячому обличчі раптом проступила хитрість. — Так і зробимо. Скажемо, що вилупки влаштували Алекті засідку, ну, ті дітлахи вгорі, — подивився він на зоряну стелю, над якою були спальні, — і скажемо, що вони примусили її натиснути на Мітку, і тому він отримав фальшивий сигнал тривоги… нехай їх карає. Кількома щенятами більше, кількома менше, яка різниця?
— Така різниця, як між правдою і брехнею, між відвагою та боягузтвом, — пополотніла професорка Макґонеґел, — тобто різниця, якої ви з вашою сестрою не спроможні усвідо мити. Але хочу вам чітко розтлумачити одне: ви не посмієте звалити відповідальність за черговий ваш провал на учнів Гоґвортсу. Я вам не дозволю.
— Що—що?
Амікус підійшов до професорки Макґонеґел упритул, його пика була за кілька дюймів від її лиця. Вона не відступила ні на крок, а просто дивилася на нього так, ніби він був прилиплим до кришки унітазу лайном.
— Твого дозволу ніхто не питатиме, Мінерво Макґонеґел.
Твій час минув. При владі зараз ми, і ти мене підтримаєш
або заплатиш за все сповна. — І він плюнув їй у лице.
Гаррі зірвав плащ—невидимку, підняв чарівну паличку і сказав:
— Цього не треба було робити. Амікус різко обернувся, а Гаррі крикнув:
— Круціо!
Смертежера підкинуло. Він звивався на льоту, як потопельник, він метався й завивав з болю, а тоді з брязкотом і дзвоном розбитого скла вгатився в книжкову шафу й гепнувся, зіжмаканий і непритомний, на підлогу.
— Тепер я розумію, що мала на увазі Белатриса, — сказав Гаррі, в голову якому шугонула кров, — цього треба по—справжньому захотіти.
— Поттер! — прошепотіла професорка Макґонеґел, хапаючись за серце. — Поттере… ти тут! Що?… Як?… — Вона намагалася себе опанувати. — Поттере, це було безглуздя!
— Він на вас плюнув, — сказав Гаррі.
— Поттере, я… це було дуже… дуже галантно з твого боку… але невже ти не розумієш?…
— Я все розумію, — заспокоїв її Гаррі. Якимось чином її паніка заспокоїла його самого. — Професорко Макґонеґел, сюди наближається Волдеморт.
— О, хіба нам уже можна називати його ім'я? — з цікавістю визирнула з—під плаща—невидимки Луна. Поява ще однієї вигнанки остаточно збила з пантелику професорку Макґонеґел. Вона хитнулася, відступила на кілька кроків і впала в найближче крісло, хапаючись за комір свого старого картатого халата.
— Навряд чи зараз має значення, як його називати, — сказав Гаррі Луні, — він і так уже знає, що я тут.
У віддаленому закутку свідомості, в тій її частині, що була поєднана з почервонілим і пекучим шрамом, він бачив, як Волдеморт швидко лине поверхнею темного озера в примарному зеленому човні… він майже доплив до острівця, де стояла кам'яна чаша…
— Тобі треба тікати, —прошепотіла професорка Макґонеґел. — Негайно, Поттере, і якнайшвидше!
— Я не можу, — заперечив Гаррі. — Я мушу дещо зробити. Пані професорко, ви не знаєте, де діадема Ровіни Рейвенклов?
— Д—діадема Рейвенклов? Авжеж, не знаю… хіба ж її не було втрачено багато віків тому? — Вона випросталася в кріслі. — Поттере, це було божевілля, страшенне божевілля з твого боку — проникати в замок…
— Я мусив, — сказав Гаррі. — Пані професорко, тут схова но одну річ, яку я повинен знайти, і це може бути діадема… якби ж я міг поговорити з професором Флитвіком…