Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Ми ловили кожне слово...
Оце да! От які були наші пращури!
Того ж дня експедиція почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кілометри від села. І, звичайно ж, ми, хлопці, до смерку пропадали там, на розкопках. І коли археологи відкопали козацьку зброю (шаблі, пістолі), та ще й гранчасту пляшку з-під оковитої (хоч і порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якій перлами було викладено слова: «Козацька люлька — добра думка...» — ми трохи не попадали в яму. То було незабутнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потім розгрібали землю руками, а тоді, намацавши щось, зовсім уже тендітно розчищали спеціальними щіточками... Ми дивилися мов зачаровані. З землі з'являлися різні речі, що пролежали в ній понад триста років.
Археологи сказали, що в могилі поховано якогось славного запорожця з війська Івана Сірка. Бо саме тут отаборювався Сірко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана біля Сиваша. І, видно, помер тут од ран отой запорожець і тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козакові клали зброю його, речі, люльку і обов'язково пляшку горілки — щоб і на тому світі, мовляв, було йому весело.
Ми довго роздивлялися ці речі, а надто пістолі та шаблю, піхви якої були оздоблені сріблом, а руків'я — з слонової кістки.
Ява зітхнув і прошепотів мені на вухо:
—■ От якби знаття! Ми ж самі могли одкопати!
Крім могили, експедиція вела розкопки біля дуба. Правда, викопали один тільки іржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Івана Сірка.
Потім археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарішими нашими дідами та бабами,— цікавились легендами, переказами, а також нащадками козаків-запо-рожців. Особливо довга була розмова з столітньою бабою Триндичкою.
— Скажіть, будь ласка, бабусю, ким були ваші батько й дід? — ніжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).
— Ага... були, синку, були...— радісно кивала Трин-дичка.
— Ким же вони, бабусю, були?
•— Ага,— кивала Триндичка.
— Козаками були, запорожцями?
— Ага,— кивала Триндичка.
— Чи, може, просто мужиками, гречкосіями?
— Ага,— кивала Триндичка.
— Гречкосіями? — розчаровано перепитував Папуша.
— Сіяли гречку, сіяли...— радісно кивала Триндичка.— І просо, і овес... А попід хатою мак...
Так нічого від баби й не добилися.
Дуже цікавилася експедиція також найстарішими у селі хатами — тими, що під стріхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, і археологи кожну з них облазили згори донизу, в усі закапелки зазирнули. І тут сталася прикра для нас несподіванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радісний ґвалт, наче знайшов золото. На сволоку, під крейдою, він виявив напис: «Цю хату збудував 1748 року 10 квітня козак Титарівського куреня Гаврило Карафолька».
— Дивіться, дивіться!— захоплено кричав Папуша.— Це ж історія! Це ж архітектурна пам'ятка... Бережіть, люди добрі, бережіть цю хату... Від сьогодні ми берем її на облік... Це ж така рідкість...
Вся сім'я Карафольчина була приємно здивована — вони самі не знали, в якій знаменитій хаті живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дід Салимон — праправнук запорізького сотника, і голова колгоспу Іван Іванович Шапка — нащадок запорожця, і вчителька Галина Сидорівна козацького роду.
У нас завжди поважали старих людей, але такого успіху вони не мали ніколи. Цілими днями вони не стуляли роти — згадували. Дідів і прадідів, бабусь і прабабусь... І як послухати, то всі ці бабусі, як правило, були неймовірні красуні, а діди такі силачі, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий підводу з картоплею підняв, третій дуба з землі вирвав...). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предків не було ні в кого. Різниця тільки в тому, що одні красуні й силачі були козацького роду, одні — мужицького. І тут нічого не вдієш. Предків не вибирають і не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач — козацького, Гребенючка — козацького. А ми... Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, відмінник і взагалі позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад і якого ми через це терпіти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було ні на стілечки нічого козацького,— був прямий, безпосередній нащадок славного запорожця. А ми... у мене ще хоч був десь далеко по материнській лінії якийсь козак-заброда, а в Яви — анічогісінько, самі за себе гречкосії.
— Діду, невже ж ото у нас у роду не було жоднісінько-го запорожця? — з надією питав Ява свого діда Вараву.
— Нє... щось не пригадую.
— От іще! — сердито одвертався Ява (наче дід був винен).