Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет
- Автор: Кузьо Тарас
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: ДУХ I ЛIТЕРА
- ISBN: 978-966-378-622-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет». Краткое содержание книги:
Після смерті Сталіна і аж до 1990 року Компартію України не очолювали діячі, чиє кар’єрне сходження відбувалося на Донбасі (донеччанами були останній за радянських часів лідер КПУ Станіслав Гуренко та його наступник у незалежній Україні Петро Симоненко). Водночас регіон був впливовим у профільних міністерствах, зокрема вугільному та металургійному. Перший секретар Донецького обкому КПУ Яків Погребняк у 1969–1973 роках очолював Раду профспілок республіки.
За даними двох останніх радянських переписів (1979 і 1989 років), частка етнічних росіян у Донецькій та Луганській областях зросла до 43,4%, у той час як лише 51,6% становили українці[724]. При цьому задекларована під час перепису етнічна приналежність важила у регіоні значно менше, ніж вірність радянській та регіональній ідентичності, у яких схрещувалися українська та російська етнічні лінії. Радянський режим сприяв припливу українців на промислові підприємства та копальні Донбасу. Але українці, які перебиралися до цього регіону, потрапляли у середовище, де були відсутні україномовні ніколи і медії, де радянська та регіональна ідентичність артикулювалася нібито більш «цивілізованою» російською мовою, широко уживаною в сучасних містах та індустрії. В 1989 році заступник голови страйкового комітету Донецького басейну Петро Побережний говорив: «Ну, це не наша провина, що ми не знаємо своїх символів та історії українського народу»[725]. Наприкінці 1980-х років складалося враження, що етнічні українці Донбасу відчувають себе подібно до корінних народів Америки чи Австралії. Українські школи та дитячі садки були відсутні, і в містах ніде не звучала українська мова. Тут важко було віднайти якісь українські національно-культурні символи, а Горлівська міськрада наголошувала, що не пустить до себе «рухівців» чи «бандерівців»[726]. За чверть століття куди більше мешканців Донбасу готові були вмирати за українські символи — і деякі справді були за це вбиті, як, наприклад, депутат тієї ж Горлівської міськради Володимир Рибак.
На референдумі в грудні 1991 року жителі Кримської АРСР, Севастополя, Луганської, Донецької, Харківської та Одеської областей висловили нижчу за решту регіонів підтримку незалежності України. У Криму «за» проголосували 54,19% тих, хто брав участь у волевиявленні, що за істотно нижчої, ніж загалом по країні, явки склало близько третини повнолітніх мешканців півострова. У всіх інших областях, окрім названих, незалежність підтримали понад 90% учасників референдуму. Частка виборців, які сказали «ні», у середньому по Україні становила 7,58%; найвищою вона була у Криму (42,22% від кількості учасників голосування), Севастополі (39,39%), на Луганщині (13,41%), Донеччині (12,58%), Одещині (11,6%) та Харківщині (10,43%). Явка виборців найнижчою була в Севастополі (63,74%), Кримській АРСР (67,5%), Одеській (75,01%), Харківській (75,68%) та Донецькій (76,73%) областях.
З-поміж цих регіонів Крим і Севастополь були анексовані Росією, Донецька і Луганська області стали ареною збройного конфлікту за участю російських військ та проросійських маріонеток, натомість у Харкові та Одесі проукраїнські сили, зокрема представники молодого покоління, які не відчували ностальгії за СРСР, здолали російських націоналістів.
НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА
Більшість із тих, хто під час радянських переписів називали себе українцями, мали російськомовну, еклектичну радянську та регіональну ідентичність. Це знайшло свій вираз у гербі Донецька, що «є химерною сумішшю царської, радянської та української символіки»[727]. Починаючи від 1991 року більшість тутешніх мешканців голосували не за українські національно-демократичні чи соціал-демократичні партії, а за проросійські й радянофільські КПУ, Партію регіонів і Прогресивну соціалістичну партію. У 2014 році російські маріонетки отримали найвищу підтримку в найбільш індустріалізованих і шахтарських районах на сході Донеччини та півдні Луганщини.
Для розуміння ролі Донбасу і Криму в українській історії та сучасній кризі варто зважати на те, що ці регіони не відігравали суттєвої ролі в репертуарі спільних ідей членів української «уявленої спільноти» (якщо послуговуватися концептом Бенедикта Андерсона). Вони здебільшого не посідали значного місця в українській історіографії, у програмах політичних партій, а також у дослідницькій та видавничій діяльності українознавчих наукових центрів в Україні, а особливо на Заході. Західні історії України приділяли Донецьку і Луганську набагато менше уваги, ніж, скажімо, Харкову, Дніпру чи Запоріжжю.
724
Krawchenko. ‘Ethno-Demographic Trends in Ukraine’: 108.
725
Самвидавний часопис Досвітні вогні, №3 (листопад 1989).
726
Ukraine Press Agency, press release no. 260 (11 October 1990).
727
Zimmer. ‘Trapped in Past Glory’: 105.